Свекруха не кинула лежачу невістку навіть після відходу сина, та день її одужання приніс несподіване відкриття

У лікарні лікар говорив стримано, та від кожного слова Марії Степанівні ставало дедалі холодніше. Машину занесло за містом, вона врізалася в дерево, удар припав на пасажирський бік. Оксану прооперували, прогнозів поки не давали.

— За містом? — перепитала вона. — Вони ж збиралися в торговий центр.

— Ваш син сказав, що дружина попросила звернути до лісу, подихати свіжим повітрям.

Марія Степанівна відчула, як усередині неприємно здригнулося. Вагітна Оксана, ожеледиця, ліс… Та зараз треба було думати про інше. Побачити невістку дозволили лише вранці.

Уночі Богдан додому не прийшов, на дзвінки не відповідав. О восьмій Марія Степанівна вже стояла біля лікарняного кабінету. Лікар сказав головне: Оксана житиме. Але дитину втратила. Їй знадобиться тривалий догляд, а згодом ще операція, яка може допомогти знову стати на ноги.

У палаті Оксана лежала бліда, нерухома, з очима, в яких біль був сильніший за слова. Марія Степанівна сіла поруч і обережно взяла її за руку.

— Донечко, все налагодиться. Ми тебе піднімемо. Обов’язково.

— Як Богдан? — ледь чутно спитала Оксана.

— З ним усе гаразд. Він скоро прийде. Ти тільки відпочивай.

Оксана раптом закрила обличчя руками.

— Я не хотіла туди їхати. Він сказав, що мені корисно подихати серед сосен…

Вона заплакала. Марія Степанівна гладила її по плечу й шепотіла, що не можна хвилюватися, хоч сама ледве трималася.

Удома Богдан сидів на кухні й пив чай. Ця буденність ударила сильніше за крик.

— У тебе дружина в лікарні, а ти тут?

— Я теж постраждав, — буркнув він.

— Де ти був усю ніч? Як усе сталося?

— Мені треба було відпочити. Що з Оксаною?

— Жива. Дитини немає. Їй потрібен догляд і ще операція. Лікарі дають надію.

Він відвів очі.

— Передай, що мені шкода.

— Передай? Ти сам не підеш?

— Завтра подам на розлучення. Я давно кохаю іншу. Мою начальницю. Вона мене цінує. А Оксані я залишив компенсацію.

На столі лежав конверт. Марія Степанівна дивилася то на нього, то на сина й не могла збагнути, як у знайомому обличчі оселилася чужа людина.

— Ти став таким самим, як твій батько. Пам’ятаєш, як він пішов до багатої жінки й як нам було тяжко?

— Пам’ятаю. Тому гроші й залишив.

Він зібрав валізу, поклав ключі на полицю в передпокої й, не озирнувшись, грюкнув дверима…