Свекруха не кинула лежачу невістку навіть після відходу сина, та день її одужання приніс несподіване відкриття

Марія Степанівна довго сиділа за столом, опустивши голову на руки. Плакала не лише через Оксану, не лише через загиблого малюка, а ще й від страшного сорому: її син зміг пройти повз біду так, ніби йшлося про чужу зламану річ. Потім вона вмилася, витерла обличчя рушником і змусила себе підвестися.

— Сльозами горю не зарадиш, — сказала вона порожній кухні. — Я потрібна доньці.

За місяць Оксану виписали. Ходити вона поки не могла. На гроші, залишені Богданом, Марія Степанівна купила спеціальне ліжко й крісло. Колеги Оксани допомогли перевезти її додому, переставити меблі, облаштувати все так, щоб було зручно.

Оксана не лаяла чоловіка. Сил на злість у неї не лишилося. Вона тільки тихо дякувала свекрусі й інколи довго дивилася в стелю, ніби намагалася звикнути до нового життя.

— Не дякуй мені за те, що я поруч, — казала Марія Степанівна, поправляючи ковдру. — Ти моя донька. Найсправжнісінька. Ми впораємося, чуєш? І на ноги тебе поставимо.

Того вечора був Новий рік. Ялинку поставили маленьку, стіл накрили без надмірностей, зате в кімнаті горіла гірлянда, і це вперте мерехтіння здавалося обіцянкою.

— У нас із тобою, мабуть, одне бажання на двох, — сказала Марія Степанівна. — А дива бувають. Тільки їм допомагати треба: вірити й щодня робити бодай щось.

За пів години до півночі пролунав дзвінок. На порозі стояв молодий чоловік, який удень допомагав привезти Оксану. Він ніяковіючи тримав пакет із фруктами та солодощами.

— Я Тарас. Мені сьогодні ні з ким зустрічати свято. Можна до вас? Якщо ні, я зрозумію.

— Заходь, помічнику, — тепло сказала Марія Степанівна. — Ми гостям раді.

Після бою годинника Тарас допоміг вивезти Оксану на вулицю, щоб вона подивилася салют. Морозне повітря обпекло щоки, в небі розсипалися вогні, і Оксана вперше за місяць усміхнулася по-справжньому. Марія Степанівна помітила, як Тарас дивиться на неї — бережно, з давньою ніжністю, — і промовчала. Дівчині ще потрібен був час, та в цій обережній тиші вже народжувалася надія…