Свекруха вирішила, що після нашого розлучення може розпоряджатися моєю квартирою, але надто рано взялася за перестановку

Микола судомно ковтнув. Він чудово знав цей тон дружини. Це був тон, яким вона викреслювала підрядників із тендерів на заводі.

Назавжди. Він різко повернувся до матері. Уся його синівська покірність випарувалася в одну мить.

Перспектива залишитися без дружини, у кредитах, та ще й із кримінальною справою протверезила краще за крижаний душ.

— Мамо! — гаркнув Микола так, що Галина Петрівна здригнулася й випустила шпатель. Інструмент із гуркотом ударився об ламінат. — Кому ти дзвонила? Яким вантажникам? Дзвони їм зараз же. Хай розвертають машину.

— Колю, синочку, як же так? Вони ж уже розвантажилися. Я ж їм п’ять тисяч заплатила. Як я їх поверну? У них робочий день скінчився.

— Мені байдуже, скінчився чи ні, — кричав Микола, струшуючи з себе рештки маминого впливу. — Плати їм десять-двадцять. Дзвони, я сказав, або ми з тобою завтра обідатимемо в ізоляторі.

Свекруха тремтячими руками схопила телефон.

Вона насилу влучала пальцями в екран. Знайшла номер бригади перевезень.

— Алло, Льошо? Це Галина Петрівна, так, із сусіднього кварталу. Льошо, любчику, треба меблі назад везти. Так, усі, просто зараз. Що значить «уже випиваємо»? Льошеньку, я вам утричі більше заплачу. Льош, благаю, справа життя і смерті. Мій син через диван до в’язниці сяде.

Вона слухала відповідь вантажника, її обличчя витягувалося. Вона подивилася на Миколу.

— Він каже, що вони на дачі вже все вивантажили на подвір’я. Під яблуню. У дім не занесли, а там дощ починається.

Микола схопився за голову.

— Під яблуню? Диван за сто двадцять штук — під дощ…