Свекруха вирішила, що після нашої іпотеки ми маємо платити ще й за квартиру її доньки

Тарас подивився на тестя з подивом, але сів. Олеся теж повернулася до батька, не розуміючи, куди він веде. Лариса Петрівна відразу ж випросталася, підборіддя в неї переможно піднялося.

— От, — сказала вона. — Богдан Степанович життя прожив, він розуміє. Борг перед рідними — справа свята. Вчися у старших, Тарасе.

Богдан Степанович не відповів. Він дістав із кишені окуляри в тонкій металевій оправі, надів їх, вийняв із файла роздруківку й став вивчати таблицю так уважно, ніби перед ним було складне інженерне креслення. На кухні чулося тільки гудіння холодильника та тихий шурхіт паперу.

— Треба визнати, Ларисо Петрівно, розрахунок у вас акуратний, — нарешті промовив він. — Навіть гарний. Усе по місяцях, сума рівна, дисципліна сувора.

Свекруха розпливлася в задоволеній усмішці.

— Я все-таки з цифрами завжди дружила.

— Це видно, — кивнув Богдан Степанович. — І пам’ять у вас, сподіваюся, теж міцна. Адже квартиру вашої матері продали, а гроші віддали доньці. Ми всі пам’ятаємо. За останньою волею покійної бабусі половина мала дістатися Тарасові. Не за документом, звісно, документ підписати не встигли. Але по совісті. При свідках вона просила поділити порівну.

Усмішка Лариси Петрівни здригнулася. Вона ще трималася на обличчі, але вже сповзала, як мокрий сніг із підвіконня.

Богдан Степанович постукав пальцем по графіку.

— От дивлюся я на ці платежі й думаю: зручно вийшло. Якщо щомісяця переказувати вказану суму, то якраз за кілька років ви повернете синові те, що йому по совісті належало. Чудовий порядок. Самі склали, самі принесли.

Він узяв зі столу чорний маркер, яким Олеся підписувала коробки після переїзду, і простягнув Тарасові.

— Впиши сюди свої реквізити поверх Марининих і повісь аркуш на холодильник. П’ятого числа кожного місяця чекатимемо переказу від Лариси Петрівни. І моральний борг закриється, і на балконні рами вам вистачить. Раз уже родина допомагає родині, почнімо з відновленої справедливості…