Свекруха вирішила, що після нашої іпотеки ми маємо платити ще й за квартиру її доньки

Тиша опустилася на кухню в’язко й важко. Олеся насилу стримала усмішку. Батько не підвищив голосу, не сказав жодного грубого слова, але розвернув чужу нахабність так точно, що вона вдарила в господиню цих аркушів. Це була не суперечка, а акуратний розрахунок: холодний, ясний і тому безжальний.

Лариса Петрівна сиділа з роззявленим ротом. Її очі стали круглими, блискучими, а обличчя налилося червоністю. Кілька секунд вона хапала повітря, ніби слова застрягли десь у горлі.

— Та йдіть ви зі своєю мораллю! — нарешті вигукнула вона, зминаючи серветку. — Ніякого заповіту не було! Мати вже плуталася, верзла що попало. Я єдина спадкоємиця за законом. Квартира була моя, гроші мої. Кому захотіла, тому й дала. Хоч Марині, хоч у вогонь. Ніхто мені нічого не пред’явить. Шантажисти ви, а не родина!

Вона стала квапливо запихати папери назад у сумку, плуталася в ручках, смикала блискавку, ніби файл міг обпекти їй пальці. Тарас, який до того мовчав і дивився в стіл, підвів голову. В його обличчі вже не було колишньої образи. Там лишилося щось сухе й остаточне.

— Добре, мамо, — сказав він. — Раз бабусине прохання для тебе сміття, а все вирішують тільки документи, тоді житимемо за документами.

Лариса Петрівна завмерла.

— Ти про що?

— Про ту квартиру, де ти зараз живеш. Ти ж пам’ятаєш, що моя частка там теж є? Ми тоді домовилися по-родинному: я не вимагаю поділу, не заважаю тобі жити, не смикаю. По совісті домовилися. Але раз совість у нас скасовується й лишається тільки закон, я завтра виставлю свою частку на продаж.

Він говорив неголосно, без крику, і від того кожне слово ставало важчим.

— Не викупиш сама — куплять чужі люди. Будеш ділити коридор, кухню й ванну з новими сусідами. Усе чесно. Усе за законом. Твоя спальня якраз підходить за метражем…