Свекруха вирішила, що після нашої іпотеки ми маємо платити ще й за квартиру її доньки

Олеся відчула не гарячий гнів, а холодний, майже ясний подив. Перед нею сиділа жінка, яка всерйоз пропонувала їм після трьох років відмов, нічних змін, додаткових замовлень і проданого батькового гаража й далі жити на стиснутих зубах, щоб Марина спокійно платила за світлу квартиру й вибирала дорогий диван. Це навіть нахабством назвати було замало. Нахабство все ж передбачає межі, а Лариса Петрівна, здавалося, не підозрювала про їхнє існування.

Тарас різко відсунув стілець. Ніжки неприємно рипнули по лінолеуму. Він підвівся й узяв файл двома пальцями, як беруть брудну ганчірку, після чого кинув його назад до материного горнятка.

— Мамо, ти взагалі чуєш, що говориш? — його голос став низьким, важким. — У тебе нічого всередині не тріщить від таких пропозицій?

Лариса Петрівна відсахнулася, і обличчя в неї пішло плямами.

— Оце так ти з матір’ю розмовляєш? Я тебе ростила, ночами не спала, а ти мені хамиш? Я прийшла з сімейним питанням, по-людськи прийшла!

— По-людськи? — Тарас коротко всміхнувся. — Коли бабусину квартиру продала й усе Марині на перший внесок віддала, ти про мене як про людину згадала? Коли я до бабусі щовечора їздив, а Марина своїми справами займалася, ми тоді теж родиною вважалися?

— Не смій! — верескнула Лариса Петрівна й ударила долонею по столу. Піали тонко дзенькнули. — Квартира була моя за законом. Як захотіла, так і розпорядилася. Я мати, я краще знаю, кому потрібніше. А ти жадібний став. Підкаблучник, от хто!

Олеся вже вдихнула, готова відповісти так, щоб кожне слово лягло точно на місце. Але Богдан Степанович підняв руку не різко, а спокійно. Він узяв серветку, витер вуса, склав папірець в акуратний квадратик і відклав біля тарілки. Потім простягнув руку до файла.

— Тарасе, сядь, — сказав він м’яко. — На матір кричати не треба. Давай подивимося спокійно…