Свекруха їхала до нас із двома фурами речей, а чоловік був певен, що я нічого не зможу змінити
За останні три дні ця суперечка встигла набриднути їй до заціпеніння. Змінювалися лише інтонації: то Назар зображав ображеного сина, то дбайливого чоловіка, то людину, якій заважають здійснити благородний вчинок. Але що сильніше він тиснув, то ясніше Дарина відчувала: у цій акуратній сімейній схемі надто багато порожнеч.
Раніше Мирослава Романівна здавалася майже зручною свекрухою. Вона не приїжджала з раптовими ревізіями, не зазирала в каструлі, не телефонувала рано-вранці з настановами про супи й випрасувані сорочки. Тому пропозиція продати сільський будинок і перебратися ближче до сина спершу не здалася Дарині небезпечною. Будинок у свекрухи був просторий, цегляний, але важкий в утриманні: сирий город, нескінченні дрібні ремонти, двір, який без чоловічих рук швидко занепадав. Одній жінці там ставало дедалі важче.
На папері все виглядало майже чесно. Мирослава Романівна позбувалася непосильного господарства й отримувала кімнату в місті. Назар ставав співвласником. Батьки Дарини повертали частину вкладених коштів і могли спокійно закрити свої зобов’язання. Дарина навіть упіймала себе на тому, що подумки добирає фіранки до другої кімнати й переставляє меблі так, щоб літній жінці було зручно.
Потім свекруха прийшла з рулеткою. Не зателефонувала заздалегідь, не дочекалася запрошення, а просто відчинила двері ключем. Дарина в той момент мила коридор і почула за спиною клацання замка. Як з’ясувалося, Назар давно зробив матері дублікат і чомусь вирішив, що повідомляти дружині про це зовсім не обов’язково.
Мирослава Романівна зайшла в брудних черевиках просто на вологий ламінат. Від неї пахло дорогою, протягом і пиріжками з капустою, а в руках вона тримала металеву рулетку, ніби інструмент законної влади.
— Так, Дарино, я подивилася розміри, — сказала вона замість привітання. — Мій дубовий гарнітур у маленьку спальню не влізе. Там стіна коротка. Отже, ви з Назарчиком переїдете туди, а я займу вашу кімнату. У вас меблі сучасні, легкі, їх куди завгодно можна переставити.
Дарина сперлася на швабру. Обурення прийшло не гарячою хвилею, а холодною, прозорою тишею, від якої голос стає особливо спокійним.
— Наша спальня залишиться за нами, Мирославо Романівно. А гарнітур можна продати разом із будинком або підібрати для нього місце у вільній кімнаті.
— Не збираюся я позбуватися своїх меблів, — фиркнула свекруха й смикнула рулетку так різко, що та клацнула, як хижа іграшка. — Я з цим гарнітуром сорок років прожила. І взагалі, ми з Назарчиком усе обговорили. Він не заперечує. Квартира ж скоро буде спільна, отже, і я можу влаштуватися по-людськи.
Саме тоді Дарина вперше насторожилася по-справжньому. «Скоро буде спільна» прозвучало надто впевнено, ніби її згоду вже отримано, гроші вже переказано, а сама вона просто заважає чужому переїзду. Вона тоді змусила себе списати різкість свекрухи на втому й вікову звичку командувати. Але тепер, коли Мирослава Романівна нібито чекала серед коробок, а Назар усе наполегливіше тягнув її до нотаріуса без переказу, та перша тривога розрослася в гучну сирену…
