Світлана поспішала на переговори, але звеліла водієві зупинитися біля вагітної жінки, яку викинули з чорної машини

Дарина спалахнула.

— На що ви зараз натякаєте?

— Я поки що ні на що не натякаю. Я ставлю запитання.

— Роман Геннадійович просто порадив хорошого забудовника. У нього є знайомі в цій компанії.

— Тоді покажіть, що всередині.

— Я не зобов’язана.

— Не зобов’язані, — Світлана відступила на пів кроку. — Але якщо там справді звичайна пропозиція забудовника, мені незрозуміло, чому ви так намагаєтеся її приховати.

Дарина кілька секунд дивилася на неї, потім різко витягла вміст. У конверті лежали буклет нового житлового комплексу та роздруківка бронювання однокімнатної квартири. У графі покупця стояв прочерк.

Світлана пробігла очима сторінку. Було вказано вартість житла, номер квартири та строк, до якого потрібно було внести перший великий платіж. Дата припадала приблизно на два тижні після передбачуваного укладення угоди з Лисовським.

— Це і є допомога?

— Роман Геннадійович домовився, щоб квартиру притримали.

— Для вас?

— Так, безплатно. Потім я сама оформлю іпотеку.

— А перший внесок?

Дарина на мить розгубилася.

— У мене є заощадження.

— Достатні?

— Це мої гроші, Світлано Петрівно.

— Звісно. Тому я не прошу показати ваш рахунок. Я питаю, яке Роман має стосунок до купівлі?

— Жодного. Він лише допоміг із бронюванням.

— Тоді навіщо написав: «На квартиру»?

— Не знаю. Напевно, щоб я зрозуміла, що всередині.

Світлана подивилася на Степана. Той нічого не сказав.

— Дашо, ви зустрічаєтеся з моїм чоловіком?

Дівчина відсахнулася так, наче почула образу.

— Що?

— Запитання гранично просте.

— Ні, звісно.

— Між вами ніколи нічого не було?

— Ні. Навіть після роботи я його секретарка.

— Це не відповідь.

Дарина підвищила голос.

— Я сказала: «Ні». Роман Геннадійович — мій начальник. Усе інше ви зараз самі вигадали.

— Тоді чому сьогодні ви порушили моє пряме розпорядження й одразу повідомили йому, що я питала вас про «Граніт»?

— Тому що він мій безпосередній керівник. Ви генеральна директорка компанії та його дружина.

— Він просив вас сьогодні дочекатися його після роботи у службовій справі?

— Так.

— У якій?

— Не знаю. Сказав не йти.

— А квартиру забронював теж у службовій справі?

— Я вже пояснила.

Дарина знову сховала папери до конверта. Світлана не підвищувала голосу.

— З яких грошей має бути внесено початковий платіж?

— З моїх.

— Тоді чому дата прив’язана саме до періоду після угоди з Лисовським?

— Вона ні до чого не прив’язана. Так призначив забудовник.

— Роман казав вам, що після цієї угоди щось зміниться?

— Ні, зовсім нічого. Нічого.

Степан уперше втрутився.

— Дарино Романівно, ви ж розумієте, що зараз ідеться передусім про документи компанії? Якщо через вас пересилалися матеріали сторонньому контрагенту, це можна встановити без обговорення ваших особистих стосунків із Романом Геннадійовичем.

— Ніяких стосунків у нас немає.

— Добре, тоді поговорімо лише про роботу. Ви надсилали щось Артему Ткачу?

Дарина насупилася.

— Не пам’ятаю прізвища.

— Компанія «Граніт».

— Можливо. Я багато чого надсилаю.

— Із корпоративної пошти?

— Зазвичай так.

— А з особистої?

— Навіщо мені використовувати особисту пошту для роботи?

Степан уважніше подивився на неї.

— Це ми й з’ясовуємо.

— Мені нічого приховувати.

— Отже, завтра ви зможете показати листування, пов’язане з дорученнями Романа Геннадійовича.

Дарина відразу насторожилася.

— Свою особисту пошту я нікому показувати не буду.

— А службову?

— Службову дивіться скільки завгодно.

Світлана запитала:

— Роман коли-небудь просив вас надіслати робочий файл не через корпоративну адресу?

— Не пам’ятаю.

— Ви щойно сказали, що вам нічого приховувати.

— Тому що мені справді нічого приховувати. Але я не зобов’язана пам’ятати кожен файл за півтора року роботи.

Світлана витримала коротку паузу.

— Добре. Тоді завтра фахівці в установленому порядку вивантажать службове листування.

— Будь ласка.

Дарина підвелася.

— Я можу йти?

— Поки що так.

Біля дверей дівчина зупинилася.

— Світлано Петрівно, я розумію, чому ви сердитеся, але щодо мене ви помиляєтеся.

— Я ще нічого про вас не вирішила.

— Роман Геннадійович завжди ставився до мене лише як до співробітниці.

— Тоді вам нічого боятися.

Дарина кивнула, проте вийшла надто поспішно. Світлана підійшла до скляної перегородки. Секретарка повернулася за свій стіл, швидко дістала телефон і набрала повідомлення. За кілька секунд сховала апарат, помітивши погляд начальниці…