Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

— Так, запис є. Олексій Ковальчук. Його привезла мати — Марина Олегівна Ковальчук.

— Вона! Це Марина! — вихопилося в Григорія. — А фотографію можна побачити? У вас знайдеться його знімок?

— Гадаю, знайдеться. Тільки постарайтеся не хвилюватися так сильно.

Чекати спокійно він уже не міг. Коли Тетяна Василівна нарешті дістала фотографію, Григорій потягнувся до неї з такою поспішністю, ніби боявся, що знімок зараз зникне. На нього дивився усміхнений хлопчик. Зелені очі, ямочки на щоках — усе здалося до болю знайомим.

— Діма… Та це ж мій Діма в дитинстві! — Він переводив погляд із фотографії на жінку, ніби запрошував і її побачити очевидне. — Подивіться на підборіддя, на губи. Очі такі самі! І ямочки в сина були точнісінько такі…

Радість захлиснула його. Досі Альоша існував для нього в чужих словах і власних надіях. Тепер у хлопчика було обличчя, і в цьому обличчі Григорій бачив Дмитра. Хотілося розглядати його і водночас якнайшвидше відкласти знімок, бо поруч міг опинитися сам хлопчик. Григорій уже не думав про пройдені за день дороги, про біль у ногах. Уся втома відступила перед можливістю зустрічі, заради якої він ходив з однієї установи до іншої. Трохи заспокоївшись, він підвів на директорку благальний погляд.

— Тетяно Василівно, дозвольте мені з ним зустрітися. Якщо можна, просто зараз. Дуже вас прошу.

— Поки що нічого обіцяти не стану. Спершу з’ясую, чи вдасться це влаштувати.

Їй важко було впізнати в цьому схвильованому чоловікові колишнього отця Григорія. У церкві він здавався їй стриманим, суворим, подекуди навіть холодним. Тепер від тієї відстороненості нічого не лишилося. Священник чекав відповіді з такою відкритою надією, що Тетяні Василівні самій було нелегко зберігати звичний спокій.

Вона зателефонувала секретарці:

— Олю, нагадай, будь ласка, у якій групі Олексій Ковальчук. Дітей багато, я не можу пригадати.

Вислухавши відповідь, Тетяна Василівна зблідла. Поклала слухавку й швидко застукотіла по клавішах. Григорій відразу відчув зміну.

— Що там? Що сталося?

— Не лякайтеся. Мені треба дещо уточнити.

Слова мали його заспокоїти, але тремтіння в її голосі видавало протилежне. Директорка ще дивилася в екран, потім ніби збиралася з силами, щоб вимовити те, що вже знала. Григорій не зводив із неї очей…