Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

Тільки заснути тієї ночі він так і не зміг. Думки поверталися то до Марини, то до хлопчика, якого він іще жодного разу не бачив. Уранці голова була важка, втома нікуди не поділася. І все ж Григорій зібрався й вирушив до настоятеля: тепер йому необхідно було розповісти все отцю Миколаю.

Слова плуталися від хвилювання, розповідь уривалася схлипуваннями. Він більше не намагався стримувати сльози. Настоятель слухав уважно, і звична суворість поступово сходила з його обличчя. Ця надія виявилася такою сильною, що зворушила й його.

— Шукай, Григорію. Якщо серце так підказує, треба розшукати хлопчика, — сказав отець Миколай. — Рішення ти ухвалив правильне. Тільки потім обов’язково повертайся до нас. А я за вас обох щодня молитимуся.

З його дозволу Григорій наступного дня почав пошуки. Ще зовсім недавно сама думка про близьку людину поруч здалася б йому нездійсненною. Він звик вважати, що зі смертю Дмитра обірвалося все. Тепер попереду могла бути зустріч з Альошею — з живою часткою сина, як він уже уявляв собі цю дитину. Від такої можливості ставало і радісно, і страшно.

У місті й поблизу було чотири дитячі будинки. За день Григорій устиг побувати у трьох. Безрезультатно. Надвечір ноги боліли, у голові стояв гул; він опустився на паркову лаву й відчув, наскільки змучився. Здавалося, підвестися ще раз уже не вдасться.

Але залишалася четверта адреса. «Ти що ж, тут і залишишся? — сердився він на себе. — Хлопчика ще не знайшов, а вже здався. Останній дитбудинок, Григорію! Він має бути там». Ця думка змусила його встати. Надія знову виявилася сильнішою за втому.

Директорку останнього дитячого будинку він зустрів просто на ґанку. Тетяна Василівна, миловидна жінка в строгому костюмі, привітно запросила його до кабінету. Вона ходила до того храму, де служив отець Григорій; можливо, тому несподіваного гостя зустріла особливо тепло. Водночас сам візит її явно здивував.

— Проходьте, батюшко, сідайте, будь ласка.

Вислухавши, навіщо він прийшов, вона розгубилася ще більше. На чолі виступив піт. Тетяна Василівна постаралася надати голосові ділового тону, але в ньому все одно чулося збентеження.

— Зараз перевіримо. Подивимося, чи є в нас відомості про таку дитину.

З полиці вона дістала товстий журнал, вкритий легким пилом. Довго перебирала пожовклі сторінки, потім звернулася до комп’ютера. Григорій сидів навпроти й чекав. Кілька хвилин розтягнулися болісно: він бачив, як жінка шукає, але з її обличчя ще нічого не можна було зрозуміти…