Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

— Пробачте мені, отче Григорію. Зустрічі тут не вийде. Альошу всиновили три роки тому.

Він схопився зі стільця. Ще мить тому здавалося: досить трохи зачекати — і двері відчиняться, хлопчик увійде. А тепер йому повідомляли, що дитини давно тут немає.

— Ні… Як це — всиновили? Не може бути!

— Таке трапляється, батюшко. По це до нас і приходять. Родина забезпечена, своїх дітей у подружжя не було. Вони пройшли належні процедури, оформили документи й забрали Олексія.

— Але ж у нього є я! Я його рідний дід, він син мого Дмитра! Чому він має жити в чужих? Ви розумієте, що кажете?

У його голосі з’явилася різкість, а погляд став таким холодним, що жінка мимоволі зіщулилася. Однак відповіла твердо:

— Для хлопчика вони тепер сім’я. Усиновлення оформлене за всіма правилами. Ви ж не надали жодного документа про спорідненість. Я розумію, як вам тяжко, але допомогти так, як ви хочете, не можу.

— Тоді дайте мені адресу. Будь ласка. Я сам поїду, поговорю з ними.

— Не маю права розголошувати ці відомості. Я вже й без того розповіла вам більше, ніж слід було…

Договорити їй не дав телефон. Секретарка Ольга повідомила, що приїхали з міської адміністрації, привезли документи й просять Тетяну Василівну вийти на кілька хвилин. Вони знають, що в неї відвідувач, але надовго не затримають. Директорка перепросила перед Григорієм і попросила трохи зачекати.

Щойно вона вийшла, він помітив залишену на столі папку зі справою Альоші. Вона була відкрита. Адже там могли бути відомості про всиновлювачів — їхні імена, домашня адреса. Усе, чого йому зараз бракувало. Думка виникла раптово, і Григорій одразу вхопився за неї.

Він озирнувся, схопився й узяв папку. Знайшов потрібну сторінку, сфотографував. Устиг сісти буквально перед тим, як двері відчинилися. Тетяна Василівна увійшла, перепрошуючи за вимушену відсутність. Григорій поспішно подякував їй: більше затримувати не буде, все, що могла, вона вже повідомила.

Із кабінету він виходив із наміром уже сьогодні розшукати прийомну сім’ю. Але на вулиці, прочитавши сфотографовану адресу, зрозумів, що доведеться чекати до завтра. Подружжя жило в дорогому котеджному селищі, за сто кілометрів від міста. Сьогодні дістатися до них уже не виходило.

Від необхідності відкласти зустріч знову стало тяжко. Що він скаже цим людям? Чим переконає їх віддати дитину? Григорій розумів, наскільки нездійсненним виглядає його бажання. Вони виховують хлопчика, у них документи, а в нього — лише певність, яку ніхто не зобов’язаний поділяти. І все ж він сподівався. Відмовитися від цієї надії зараз означало б знову залишитися з порожнечею. Він іще не здогадувався, яким розчаруванням обернеться завтрашня поїздка…