Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

Storium · Читать на русском:

Віктор приїжджав щодня. Сидів годину чи дві, дивився на сина, мовчав. Вони майже не розмовляли. Не сварилися, не з’ясовували стосунків. Просто між ними утворився простір, який жоден із них не намагався подолати.

Галина Петрівна дзвонила. Щодня, по кілька разів. Віктор брав слухавку, виходив у коридор, говорив коротко. Надя чула уривки:

— Ні, мамо. Не зараз. Мамо, я не можу. Потім.

Свекруха вимагала приїхати до лікарні. Віктор не дозволив.

Одного разу Надя побачила у вікно палати знайому постать у бежевому пальті на лікарняному паркуванні. Галина Петрівна стояла біля входу, дивилася на вікна. Постояла хвилин десять і пішла.

Надя засунула штору.

На третій день прийшла завідувачка відділення, педіатрка років п’ятдесяти, з важкими окулярами на ланцюжку. Оглянула Артема, перегорнула карту, похитала головою.

— Організм відновлюється добре. Діти в цьому сенсі вдячні пацієнти: молоді тканини регенерують швидко. Моторика кишківника приходить у норму, апетит з’явиться за кілька днів. Токсикологічний висновок оформлено, копію отримаєте на руки при виписці.

— Цей висновок… Його можна використати? — спитала Надя.

Педіатрка подивилася на неї поверх окулярів.

— Це медичний документ. Ви маєте право використати його на власний розсуд.

У день виписки Надя подзвонила мамі.

Тамара Василівна жила за три години їзди приміським поїздом: маленьке містечко, старий п’ятиповерховий будинок, двокімнатна квартира з балконом, заставленим банками з огірками. Мама не ставила зайвих запитань. Почула: «Мені треба пожити в тебе з Артемом» — і відповіла:

— Приїжджай. Ліжко застелю, суп зварю.

Надя зібрала речі за дві години, поки Віктор був на роботі. Брала тільки найнеобхідніше: одяг свій і Артемів, документи, іграшки з дитячої, ноутбук.

Квартира, з якої вона виходила, виглядала так, ніби господиня поїхала на вихідні, а не назавжди. Чайник на плиті, годинник на стіні, фіранки, які Надя пошила сама в перший рік після весілля.

Вона постояла в коридорі, оглянула все це й зачинила двері.

Артем у таксі сидів у мами на колінах і дивився у вікно. Мовчав. Коли виїхали за місто й замиготіли поля, почав ставити запитання.

— Мамо, ми до баби Томи?

— Так, зайчику.

— Надовго?

— Поживемо поки.

— А тато?

Надя погладила його по голові.

— Тато поки вдома. Він приїжджатиме.

Артем кивнув і притулився до неї тісніше. Більше не питав.

Тамара Василівна зустріла їх на порозі, у домашній сукні, з рушником через плече. Обійняла Артема, підняла його на руки, хоча онук був уже важкий.

— Ну от. От ти й тут. Голодний? Суп із фрикадельками, твій улюблений.