Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

Тамара Василівна подивилася на доньку поверх його голови. Надя побачила в маминих очах запитання, тривогу, ту материнську готовність до поганих новин, яка ніколи не зникає, скільки б років не було дитині.

Увечері, коли Артем заснув на дивані під старим картатим пледом, Надя розповіла мамі все. Про сироп, про лоперамід, про аналізи, про дзвінок Віктора матері.

Тамара Василівна сиділа за кухонним столом, накритим клейонкою з волошками, і слухала мовчки. Не охала, не перебивала.

Тільки коли Надя замовкла, сказала неголосно:

— Два роки. Моєму онукові два роки давали отруту, а я не знала.

— Мамо, ніхто не знав.

— Ти знала, що йому зле. Ти відчувала?

— Відчувала. Але не вірила собі.

Тамара Василівна встала, підійшла до доньки, поклала руку їй на плече.

— Тепер віриш. І цього досить.

За два тижні Надя подала заяву до правоохоронних органів. Токсикологічний висновок, виписка з лікарні, свідчення — усе було оформлено. Паралельно вона подала заяву на розлучення й клопотання про обмеження контактів Галини Петрівни з дитиною.

Адвокатку знайшла Лєна: молоду, чіпку, з тих, хто не бере справ для галочки.

Віктор отримав копію медичного висновку поштою. Надя надіслала рекомендованим листом. Він подзвонив того ж вечора.

— Надю, може, не треба через суд? Може, домовимося?

— Про що, Вітю?

— Мама більше не буде. Вона зрозуміла. Вона переживає.

— Вона переживає за себе. Не за Артема.

Віктор помовчав.

— Я не буду заважати. Розлученню не буду заважати. Підпишу все. Але мама… Вона ж не хотіла зла. Вона просто…

— Просто давала дитині ліки, від яких їй було зле два роки. Я чула цю фразу, Вітю. І від тебе, і від неї. Просто. Не хотіла. Не думала. Я знаю. Але Артем лежав у лікарні, і це не «просто».

Він не сперечався. Підписав усе: розлучення, порядок спілкування, обмеження контактів із бабусею. Тихо, без спротиву, як людина, в якої не лишилося аргументів.

Пів року минули як один довгий видих.

Артем змінювався на очах. Перші два тижні в баби Томи він їв мало, обережно, ніби чекав підступу від кожної тарілки. Потім почав просити добавки. Потім — бігати двором із сусідськими хлопчаками, лазити по деревах, приходити додому з обдертими колінами й реп’яхами у волоссі.

Тамара Василівна пекла йому маленькі млинці вранці, а він стояв поруч на табуретці й намагався перевертати їх лопаткою, розбризкуючи тісто по плиті.

Надя влаштувалася в місцеву бібліотеку — таку саму маленьку, тиху, із запахом старих книжок і балакучими літніми відвідувачками. Зарплата була скромна, але вистачало. Віктор переказував аліменти справно, без затримок.

Він приїжджав двічі на місяць. Забирав Артема на вихідні, возив у парк, купував іграшки. Хлопчик їхав до батька спокійно: без сліз, без того жаху, з яким колись чіплявся за Надину руку перед будинком Галини Петрівни.

Віктор став іншим: тихішим, уважнішим. Одного разу привіз Артемові велосипед — синій, з білими колесами. Артем катався двором до темряви.

Про Галину Петрівну Віктор не говорив. Надя не питала…