Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

До сьомої години кухня пахла вівсянкою й кавою. Віктор з’явився рівно о сьомій п’ятнадцять: поголений, у сорочці, застебнутій на всі ґудзики. Він працював інженером у проєктному бюро, ішов о восьмій і повертався о шостій, як за розкладом. Спокійний, упевнений, небагатослівний.

За шість років Надя чула, як він підвищував голос, може, рази три. І то не на неї, а телефоном, коли щось ішло не так на об’єкті.

— Доброго ранку, — сказав Віктор, сідаючи за стіл.

Він завжди казав «доброго ранку» щодня, рівним голосом, без інтонації. Ніби відмічався.

— Доброго. Каша на плиті, кава зараз буде.

— Артем устав?

— Ще спить. Розбуджу за десять хвилин.

Віктор кивнув і розкрив телефон. Новини, пошта, прогноз погоди.

Сніданок минав у тиші. Не ворожій — просто звичній. Вони давно перестали говорити зранку про щось, крім розкладу: хто забирає Артема з дитячого садка, чи треба щось купити, о котрій вечеря.

Надя іноді думала, що їхня сім’я працює як механізм: точно, злагоджено й без зайвих деталей.

Вона працювала в міській бібліотеці на пів ставки, з десятої до третьої. Цю роботу знайшла ще до весілля й залишилася, хоча Віктор казав, що може забезпечити сім’ю сам. Надя трималася за бібліотеку не заради грошей. Їй подобалися тиша читального залу, запах книжок, розмови з літніми відвідувачками, які приходили по любовні романи й лишалися побалакати.

Це був її простір, у якому ніхто не давав порад.

О восьмій п’ятнадцять Надя вивела Артема з під’їзду. Хлопчик ішов мовчки, тримав її за руку й дивився під ноги. До дитячого садка було десять хвилин пішки: повз хлібний магазин, через двір із голуб’ятнею, вздовж шкільного паркану.

— Артеме, ти чого сумний?

— Не сумний.

— А який?

Він знизав плечима.

П’ять років — вік, коли слів для своїх станів іще не вистачає, а почуття вже є. Надя присіла перед ним, поправила шапку.

— Живіт болить?

— Ні.

— Зараз ні?