Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

— Зараз ні.

«Зараз ні» — значить, буває. Буває часто.

Надя знала це й без його слів. Бачила по тому, як він згортається калачиком на дивані після вечері, як відсуває тарілку, ледь поколупавши в їжі. Але лікарі казали: норма. А Віктор казав: конституція.

У четвер подзвонила Галина Петрівна. Вона дзвонила не Наді, ніколи Наді. Дзвонила синові. Але Віктор був на об’єкті, телефону не брав, і свекруха набрала домашній.

— Надю, це я. Віктор слухавку не бере. Передай йому: в неділю чекаю вас на обід. Я бульйон зварю, справжній, із домашньої курки. Артемкові треба нормально харчуватися, а то він у вас як билинка.

— Галино Петрівно, ми планували в неділю…

— Що ви планували? Знову в той ваш торговий центр? Дитині потрібне повітря й нормальна їжа, а не піцерія.

Надя заплющила очі. Стиснула телефон.

Вона могла б заперечити: вони планували поїхати в парк, Артем просив покататися на велосипеді. Але сперечатися з Галиною Петрівною було однаково що сперечатися з бетонною стіною. Стіна не чує, не ображається й не зсувається.

— Добре. Я передам Вікторові.

— От і розумниця. І не забудь: о першій. Не запізнюйтеся, бульйон вистигає.

Галина Петрівна жила в сусідньому будинку. Буквально через двір. Їхні кухонні вікна дивилися одне на одне, і свекруха, за відчуттями Наді, знала, коли в них горить світло, коли вони йдуть і коли повертаються.

Вона вийшла на пенсію три роки тому, відпрацювавши тридцять два роки в аптеці: спершу фармацевткою, потім завідувачкою. Аптечне минуле для Галини Петрівни було не просто рядком у біографії. Це була її ідентичність, її головний аргумент у будь-якій суперечці про здоров’я.

— Я тридцять два роки у фармації, я знаю, про що кажу.

Цю фразу Надя чула частіше, ніж власне ім’я.

Свекруха приходила без дзвінка. Це почалося не відразу, а після народження Артема, коли Галина Петрівна вирішила, що молода мати потребує керівництва. Вона з’являлася з пластиковими контейнерами: суп, котлети, фруктовий напій. Ставила все на стіл, оглядала кухню, торкалася пальцем підвіконня.

Не казала: «У тебе брудно». Казала:

— Я протру, тобі ж ніколи.

Не казала: «Ти не вмієш готувати». Казала:

— Я зварила, щоб ти не мучилася.

Усе з турботою, усе з усмішкою. І від цієї турботи в Наді зводило зуби.

Одного разу, ще коли Артемові було три, Надя попросила Віктора поговорити з матір’ю, щоб та дзвонила перед приходом. Віктор глянув на неї зі щирим нерозумінням.

— Вона ж допомагає. Тобі що, погано від того, що мама суп приносить?