Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

І їй було страшно. Не за себе. За те, що сім’я, яку вона шість років тримала на плаву, розсиплеться від одного запитання.

У п’ятницю ввечері Надя наважилася.

Дочекалася, поки Артем засне, вимкнула телевізор і сіла навпроти Віктора, який переглядав креслення на ноутбуці.

— Вітю, я хочу поговорити.

— Слухаю.

— Я не хочу в неділю їхати до твоєї мами.

Він не підвів голови. Пальці й далі рухали зображення на екрані: збільшували, повертали, зсували.

— Чому?

— Бо Артемові щоразу після цих обідів зле. Щоразу, Вітю. Я засікала. У понеділок він млявий, живіт болить. До середи краще. До п’ятниці нормальна дитина. У неділю ми їдемо до Галини Петрівни — і все повторюється.

Віктор нарешті подивився на неї. Повільно закрив ноутбук, поклав руки на кришку.

— Ти хочеш сказати, що моя мати робить щось погане моїй дитині?

— Я хочу сказати, що є закономірність, і я хочу її перевірити.

— Надю. Мама тридцять два роки відпрацювала в аптеці. Вона завідувала аптекою, до неї люди ходили по пораду. Ти думаєш, вона не знає, що можна давати дитині?

— Я думаю, що Артемові зле. І я хочу розібратися чому. Розібратися — це нормально.

— Але звинувачувати мою матір — це ненормально. Ти просто її не любиш і шукаєш привід обмежити спілкування. Я це бачу, Надю.

У неї затремтіли губи. Не від образи — від безсилля.

Він не чув. Не хотів чути.

Кожен її аргумент відскакував від цієї стіни: «Моя мати знає, що робить». Стіна була гладенька, без тріщин, без щілин. Віктор збудував її давно й акуратно, як будував свої проєктні конструкції: на совість, із запасом міцності.

— Вітю, я не звинувачую. Я прошу: давай пропустимо одну неділю. Одну. Якщо йому не стане краще, я більше не підніму цю тему. Ніколи.

Віктор дивився на неї кілька секунд. Потім сказав:

— Мама чекає нас о першій. Вона бульйон варить із ранку. Якщо ти не хочеш їхати — не їдь. А я з Артемом поїду.

— Я не відпущу дитину без себе.

— Це і моя дитина, Надю.

Фраза зависла в повітрі, як тріщина на склі. Не крик, не погроза — просто суха констатація.

Його дитина теж. Його мати теж.

А Надя ніби гостя в цій конструкції. Людина, яку допустили, але можуть і не допустити.

Вона встала, пішла на кухню, ввімкнула воду. Стояла, дивлячись на струмінь, і думала: шість років. Шість років вона підлаштовувалася, мовчала, усміхалася, терпіла контейнери з супом і поради про загартовування. Шість років лічила до десяти, коли свекруха казала: «Це в нього від матері». Шість років умовляла себе, що сім’я важливіша за гордість, що Віктор хороший чоловік, що Галина Петрівна просто самотня жінка, якій більше нікуди подіти свою любов.

А тепер стояла біля мийки й розуміла: весь цей час вона захищала не сім’ю. Вона захищала ілюзію, що все нормально.

У суботу Галина Петрівна знову подзвонила Вікторові. Знову при Наді.

— Вітеньку, я качку дістала з морозилки, буду з яблуками запікати. Артемкові окремо картопельку зроблю, м’яку, щоб животик не болів. І сиропчик його приготувала, свіжий.

Надя чула голос свекрухи через динамік: Віктор розмовляв на гучному зв’язку, стоячи в коридорі. Голос був м’який, хазяйновитий. Голос жінки, яка не сумнівається в собі ні на секунду.

— Мамо, може, не треба сиропу? — раптом сказав Віктор. Неголосно, невпевнено, ніби пробуючи воду ногою. — Надя каже, йому не подобається.

Пауза. Секунда, дві…