Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

Надя кивнула, усміхнулася, а всередині кольнуло: бігав, бо неділя позаду, а до наступної ще шість днів.

У вівторок увечері Артем попросив добавки за вечерею. Надя мало не розплакалася, так зраділа. Поклала йому ще гречаної каші з тефтелькою, сіла навпроти, підперла щоку рукою й дивилася, як він їсть.

Повільно, акуратно, але їв. Щоки трохи порожевіли.

У середу він сміявся голосно, заливисто, коли сусідський кіт стрибнув на підвіконня з того боку вікна й втупився в них круглими жовтими очима. Надя слухала цей сміх і думала, що немає на світі звуку кращого.

До четверга Артем був майже в нормі. Бігав по квартирі, просив мультики, поцупив із кухні морквину й гриз її, сидячи на підлозі.

Нормальна п’ятирічна дитина. Жива, галаслива, з апетитом.

Ніби й не було ні блювання, ні температури, ні його тихого: «Мамо, я не хочу до бабусі».

І от тут Надю вперше по-справжньому дряпнуло.

Вона сиділа на кухні, чистила картоплю й прокручувала в голові: понеділок — погано, вівторок — краще, середа — добре, четвер — чудово. І так щотижня. Ніби за графіком.

А в неділю — обід у Галини Петрівни, сироп із темного флакона, і все починається спочатку.

Понеділок — погано. Вівторок — трохи краще. Середа…

Вона відклала ніж, витерла руки об рушник. Дістала телефон, відкрила контакти.

Лєна — подруга ще зі студентських часів, єдина людина, з якою Надя могла говорити відверто. Лєна працювала адміністраторкою в стоматології, жила на іншому кінці міста, виховувала двох дітей і мала ту прямолінійність, яка одних людей відштовхує, а інших рятує.

Надя набрала її після дев’ятої, коли Артем заснув, а Віктор пішов у кімнату зі своїм планшетом.

— Лєн, ти зайнята?

— Для тебе — ніколи. Що сталося?

Надя розповіла. Не від самого початку, не з подробицями про свекруху та її контейнери з супом — Лєна все це знала, вони обговорювали це десятки разів. Розповіла про закономірність. Про те, як Артем хиріє після неділь і оживає до четверга. Про сироп. Про те, як хлопчик каже «я не хочу» й відвертає голову від ложки.

На тому кінці кілька секунд було тихо.

Потім Лєна сказала:

— Надю, а ти не думала, що річ узагалі не в бабусиних візитах? Не в нервах, не в гостях, а конкретно в тому, що вона йому дає?

— Лєн, вона каже, що це трав’яне.

— Вона багато чого каже. Ти склад бачила? Інструкцію? Хоч етикетку?

— Там немає етикетки. Вона каже, сама змішує.

— Надю, ти себе чуєш?

Надя чула. І розуміла, як це звучить збоку.

Свекруха, колишня фармацевтка, дає онукові рідину без маркування, без складу, без дозування, і всі навколо роблять вигляд, що це нормально. Бо вона тридцять два роки в аптеці. Бо вона мати Віктора. Бо так простіше.

— Лєна, я не знаю, що робити. Віктор навіть чути не хоче, що його мати може…

— Що може? Нашкодити дитині? Надю, я не кажу, що вона робить це навмисне. Може, вона справді вірить, що цей сироп допомагає. Але факт лишається фактом: після кожного візиту дитині зле. Ти зобов’язана це перевірити. Не заради скандалу. Заради Артема.

Вони проговорили ще хвилин двадцять. Лєна радила взяти флакон і віднести в лабораторію, дізнатися склад. Або хоча б перестати возити дитину до свекрухи, поки все не з’ясується.

Надя погоджувалася, кивала, але всередині розуміла: і те, і те означало війну.

Війну з Галиною Петрівною, а отже, і з Віктором…