Син щоразу плакав перед поїздкою до бабусі, і лише нічний виклик швидкої змусив Надю зрозуміти причину.

Із коридору долинув голос Богдана. Він говорив із матір’ю телефоном, підтверджував недільний обід, уточнював, що вони будуть о першій. Із нею він розмовляв м’якше, ніж із будь-ким: не так рівно, не так стримано, а майже по-хлоп’ячому, ніби й досі чекав схвалення. Оксана сиділа на килимі поруч із сином і розуміла, що зараз, якщо вона вийде й скаже про сироп, розмову знову повернуть проти неї.

Неділя прийшла без найменшої жалості. Оксана вдягла на Марка куртку, застебнула блискавку, зав’язала шарф. До будинку Мирослави Павлівни було три хвилини через двір, але син тримався за її руку так міцно, ніби вони йшли не на обід, а кудись, звідки важко повернутися. Богдан ішов попереду з пакетом цукерок для матері.

Квартира свекрухи пахла м’ясним бульйоном, солодким компотом і ще чимось аптечним, знайомим, але невловним. На кухні панував бездоганний порядок: чашки стояли в ряд, рушники висіли рівними трикутниками, на холодильнику трималися вицвілі магніти з давніх поїздок. Мирослава Павлівна зустріла їх у фартусі з соняхами.

— Мої хороші прийшли! — проспівала вона і спершу обійняла Богдана, потім притягла до себе Марка.

Син ледь помітно напружився. Богдан не побачив. Оксана побачила.

Її свекруха теж торкнулася рукою, коротко, як ставлять галочку.

— Проходьте, руки мийте. Богданчику, ти сідай. Марчику я компотика наллю.

Обід був звичний: прозорий бульйон із локшиною, котлети, картопляне пюре, салат з огірків. Мирослава Павлівна стежила за Марком невідривно, підкладала, вмовляла, підсувала тарілку ближче до нього.

— Знову погано їсть, — сказала вона Богданові, ніби Оксана сиділа десь за стіною. — Подивися, який блідий. У твоєму віці ти тарілку вилизував.

— Він нормально виглядає, мамо, — без особливої певності відповів Богдан.

— Нормально? Та на нього дивитися боляче. Це все материнська лінія, у них вічно слабке здоров’я.

Оксана стиснула виделку й подумки дорахувала до десяти. Дарина, її подруга, колись радила: «Рахуй, поки не відпустить». Не відпускало, але вона мовчала.

Після обіду Мирослава Павлівна підвелася.

— Марчику, ходімо ручки помиємо. І водичкою зап’єш.

Оксана бачила, як син подивився на неї. Швидко, тривожно, без слів. Вона лишилася сидіти в кімнаті, але за кілька секунд підвелася й підійшла до кухонних дверей.

Свекруха стояла спиною. В одній руці в неї була ложка з темною рідиною, в другій — той самий флакон. Марко відвертав обличчя.

— Бабусю, не треба.

— Треба, мій хороший. Це вітамінка. Вип’єш — животик перестане вередувати, і їстимеш краще. Відкривай рот.

Хлопчик відкрив. Проковтнув. Скривився так, ніби хотів заплакати, але стримався. Мирослава Павлівна дала йому води, витерла рот серветкою й погладила по голові.

Оксана тихо повернулася до кімнати. Серце билося неприємно, глухо. Вона могла б спитати просто зараз, зажадати флакон, влаштувати розмову при Богданові. Але наперед знала, чим усе скінчиться: свекруха образиться, Богдан скаже, що вона перебільшує, а Марко стоятиме поруч і боятиметься ще дужче.

Додому йшли мовчки. Марко попросив пити майже відразу, щойно переступив поріг. Випив одну склянку, потім другу, а тоді ліг на диван, підтягнувши ноги до живота. Надвечір у нього піднялася невелика температура. Оксана дала дитячі ліки, посиділа поруч, почитала книжку. Син заснув, міцно тримаючи її за палець.

Вона вийшла в коридор. Богдан сидів у кріслі з планшетом на колінах.

— Йому знову недобре, — сказала Оксана.

— Переросте, — відповів він, не відриваючи погляду від екрана. — Мама розповідала, я теж у дитинстві був кволий.

— Це відбувається після кожної неділі.

Богдан підвів очі. У його погляді не було злості. Гірше — у ньому не було навіть зацікавлення.

— Оксано, ти себе накручуєш. Він вразливий. У мами інша обстановка, багато їжі, він нервується.

— Яка інша обстановка? Він туди з трьох років ходить щотижня.

— Ну от саме. Він наперед чекає, що йому не сподобається, і реагує.

Вона хотіла сказати: він реагує не на обстановку, а на ложку з гіркою рідиною. Хотіла нагадати, що син сам просив не їхати. Хотіла спитати, чому Богданові простіше повірити в примху, ніж у біль дитини. Але побачила його закрите, спокійне обличчя й зрозуміла: він уже вирішив, що відповідь знайдено.

У такі хвилини вона особливо гостро відчувала самотність. Вони перебували в одній квартирі, говорили про одну дитину, але ніби стояли на різних берегах. Для неї Марко був живим тілом, теплим лобом, сухими губами, тихим стогоном уночі. Для Богдана — набором пояснень, які дозволяли нічого не змінювати: вразливість, слабка конституція, нерви, вік.

Оксана пішла на кухню, увімкнула чайник і зупинилася біля вікна. У будинку навпроти горіло світло у квартирі Мирослави Павлівни. Третій поверх, друга секція. Напевно, свекруха зараз мила посуд, витирала стіл, перекладала залишки їжі в контейнери. У її світі все було правильно: вона турботлива бабуся, невістка не дає ради, онук недогодований, а сироп корисний, натуральний, перевірений. І це світло за вікном здавалося Оксані не лампою, а чужим оком, яке не кліпає…