Син щоразу плакав перед поїздкою до бабусі, і лише нічний виклик швидкої змусив Надю зрозуміти причину.

Понеділок минув без різких подій, але не спокійно. Марко прокинувся млявим, кашу відсунув після двох ложок, довго сидів на краю ліжка, ніби збирався з силами просто вдягнути шкарпетки. До обіду йому полегшало. У садочку він поїв макарони й навіть вийшов гратися у двір. Вихователька ввечері сказала:

— Сьогодні ваш хлопчик пожвавішав. Тихенький, звісно, але з дітками побігав.

Оксана всміхнулася, подякувала, а сама відчула дивний укол. «Пожвавішав» — бо неділя вже позаду, подумала вона. До наступної лишалося шість днів.

У вівторок Марко попросив добавки за вечерею. Оксана ледь не розплакалася з полегшення. Поклала йому ще гречки з тефтелею й сіла навпроти, роблячи вигляд, що просто відпочиває, хоча насправді стежила за кожним рухом ложки. Він їв повільно, акуратно, але їв. На щоках з’явився слабкий рум’янець.

У середу він розсміявся так дзвінко, що Оксана навіть вийшла з кухні. На зовнішнє підвіконня скочив сусідський кіт і втупився у вікно круглими бурштиновими очима. Марко реготав, показуючи на нього пальцем, а Оксана стояла у дверях і слухала цей сміх як музику, яку давно не вмикали.

До четверга він майже повернувся до себе справжнього: бігав квартирою, вимагав мультики, стягнув із кухонного столу морквину й гриз її, сидячи просто на підлозі. Нормальний п’ятирічний хлопчик — галасливий, живий, голодний, трохи неслухняний. І саме тоді думка вперше не просто майнула, а вп’ялася.

Оксана чистила картоплю й раптом зупинилася. Ніж завис у руці. Перед очима склалася проста схема: понеділок — слабкість, живіт. Вівторок — трохи краще. Середа — майже добре. Четвер — нормальна дитина. Потім неділя, обід у Мирослави Павлівни, темна рідина з флакона, і все знову спочатку.

Вона відклала ніж, витерла долоні об рушник і дістала телефон. Дарина була її подругою ще зі студентських років, єдиною людиною, якій Оксана могла розповідати некрасиву правду без страху почути: «Ну ти сама винна». Дарина працювала адміністраторкою у стоматологічній клініці, ростила двох дітей, жила далеко, але вміла однією фразою вибити з людини самообман.

Оксана зателефонувала після дев’ятої, коли Марко заснув, а Богдан пішов до кімнати з ноутбуком.

— Дар, ти можеш говорити?

— Для тебе — завжди. Що в тебе там знову?

Оксана розповіла. Не про контейнери з супом і не про підвіконня — це Дарина знала напам’ять. Вона розповіла про неділі, про те, як син в’яне після візитів і оживає до середини тижня. Про флакон. Про ложку. Про його тихе «я не хочу».

Дарина мовчала кілька секунд, і це мовчання було важчим за будь-які слова.

— Оксано, ти сама розумієш, як це звучить?

— Вона каже, що він трав’яний.

— Вона багато чого каже. Етикетка є?

— Ні.

— Склад?

— Вона не каже. Сама змішує.

— Тобто жінка, хай навіть колишня працівниця аптеки, дає п’ятирічній дитині рідину без маркування, без інструкції й без дозування. А всі довкола кивають, бо їй незручно заперечувати?

Оксана заплющила очі. Почути це збоку виявилося страшніше, ніж думати самій.

— Я не знаю, що робити. Богдан навіть слухати не хоче, якщо йдеться про матір.

— Не треба зараз доводити, що вона лиходійка, — сказала Дарина жорсткіше. — Може, вона й справді впевнена, що допомагає. Але дитині після кожного візиту зле. Це факт. І ти зобов’язана перевірити, що йому дають.

— Як?

— Забери флакон. Віднеси на аналіз. Або хоча б перестань туди возити Марка, поки не розберешся.

Оксана мовчала. Обидва варіанти означали війну. Не гучну сімейну сварку, не образу на кілька днів, а справжню війну з Мирославою Павлівною — і, найімовірніше, з Богданом. Вона боялася не крику. Вона боялася, що те життя, яке шість років називала сім’єю, розпадеться від одного чесного запитання.

— Оксано, — тихо сказала Дарина, ніби відчула її мовчання. — Ти зараз обираєш не між миром і скандалом. Ти обираєш між зручністю дорослих і здоров’ям дитини.

Ця фраза лишилася з нею на всю ніч.

Оксана довго сиділа в темряві кухні, поки в кімнаті Богдана гас і знову спалахував блакитний відблиск екрана. Вона згадувала Марка на килимі з розсипаними кубиками, його маленьке «вона не слухає», і їй ставало соромно так сильно, що хотілося закрити обличчя руками. Не перед Богданом, не перед Дариною, не перед свекрухою — перед сином. Він сказав правду раніше за всіх, а вона, доросла, розумна, звикла все терпіти, знову спробувала знайти пояснення, у якому нікого не треба було б зачіпати. До ранку стало ясно: далі так не можна. Навіть якщо за це доведеться заплатити миром у домі…