Син щоразу плакав перед поїздкою до бабусі, і лише нічний виклик швидкої змусив Надю зрозуміти причину.

Мирослава Павлівна жила зовсім поруч, у будинку через двір. Із Оксаниної кухні можна було побачити її вікна, і від цього сусідства в Оксани іноді виникало відчуття, ніби свекруха знає все: коли в них загоряється світло, коли вони йдуть, коли повертаються, що варять і чому пізно відчинили кватирку. Три роки тому Мирослава Павлівна вийшла на пенсію. До того понад три десятки років віддала аптеці: спершу стояла за прилавком, потім завідувала змінами, потім усім закладом. Аптека для неї була не місцем роботи, а доказом власної правоти. Будь-яку розмову про здоров’я вона починала або закінчувала фразою: «Я тридцять два роки у фармації, я знаю».

Після народження Марка вона почала приходити без попередження. Спершу з каструльками й контейнерами: суп, котлети, компот. Потім із порадами, зауваженнями, списками того, що Оксана робила неправильно. Вона входила з усмішкою, ставила їжу на стіл і між іншим проводила пальцем по підвіконню.

— Я ж не кажу, що в тебе брудно, — промовляла вона м’яко. — Просто витру, тобі ніколи. І не кажу, що ти готувати не вмієш. Я зварила, щоб ти не мучилася.

Усе було ніби з турботою. Саме від цієї турботи в Оксани й зводило зуби.

Одного разу, коли Маркові було близько трьох, вона попросила Богдана поговорити з матір’ю: хай бодай попереджає, що прийде. Богдан подивився на дружину так, ніби не зрозумів сенсу прохання.

— Вона допомагає.

— Мені важко від того, що вона з’являється, коли хоче, і поводиться так, ніби це її квартира.

— Оксано, мама сама. Їй треба чимось жити. Не роби з цього проблему.

На цьому розмова скінчилася, як закінчувалися всі розмови, де треба було обирати між дружиною й матір’ю. Оксана замовкла, Богдан вирішив, що питання вичерпане. Мирослава Павлівна й далі з’являлася з ключовою фразою: «Я ненадовго» — і лишалася на дві години.

Вона вміла займати простір без шуму. Переставляла банку з крупою «так зручніше», відчиняла шафку й морщилася, якщо бачила куповане печиво, поправляла Маркові шапку так рішуче, ніби Оксана зав’язала її навмисне неправильно. Іноді Оксана ловила себе на тому, що перед приходом свекрухи машинально оглядає кухню: чи немає крихт, чи не стоїть брудна чашка, чи не лежить на столі щось, що знову стане приводом для м’якого докору. Найобразливішим було не саме зауваження, а те, що Богдан, якщо чув, усміхався: «Мама ж по-доброму».

У суботу ввечері Оксана збирала сумку на неділю: запасні штани для Марка, вологі серветки, маленьку машинку, яку він любив катати по краю столу, поки дорослі розмовляли. Марко сидів на килимі й будував вежу з кубиків. Він був незвично тихим, і ця тиша змусила Оксану озирнутися.

— Мамо?

— Що, кошенятко?

— Ми завтра знову до бабусі?

— Так. Ненадовго, на обід.

Він не влаштував істерики, не кинув кубики, не почав плакати. Просто поставив зверху жовтий кубик, вежа хитнулася й розсипалася по килиму. Марко дивився на розвалені деталі так, ніби це сталося не з іграшками, а з чимось усередині нього.

— Я не хочу до неї, — сказав він майже пошепки.

Оксана опустилася поруч і погладила його по волоссю.

— Чому, Марчику?

— Не хочу. У неї їжа погана.

— Бабуся старається. Вона тебе любить, готує спеціально для тебе.

Хлопчик помовчав, потім сказав, не підводячи очей:

— Вона дає мені ліки. Гіркі.

Оксана завмерла.

— Які ліки?

— Сироп. Ложкою. Каже, щоб я їв.

— А ти?

— Я кажу, що не хочу. Вона каже: треба.

Оксана знала той флакон. Темне скло без етикетки, темна густа рідина всередині. Мирослава Павлівна називала його трав’яним сиропом на гіркоти, приготованим за старими аптечними рецептами. «Безпечно, натурально, дітям раніше таке давали постійно». Оксана якось спробувала краплю: гіркота була різка, з лікарським присмаком, не схожим на трави. Коли вона спитала про склад, свекруха махнула рукою: «Навіщо тобі? Ти все одно не розберешся».

Тоді Оксана промовчала. Надто звично було поступатися. Зрештою, багато бабусь поять онуків чимось «для апетиту» — вітамінами, риб’ячим жиром, солодкими сиропами. Її саму в дитинстві змушували ковтати неприємні добавки, і ніхто не бачив у цьому трагедії.

— Якщо не хочеш, скажи бабусі: не буду, — сказала вона синові, намагаючись говорити спокійно.

Марко подивився на неї так, що в Оксани всередині щось неприємно стиснулося. Це був погляд дитини, яка вже пробувала просити про допомогу й не отримала її.

— Я казав, мамо. Вона не слухає…