Син щоразу плакав перед поїздкою до бабусі, і лише нічний виклик швидкої змусив Надю зрозуміти причину.

Ближче до четвертої години в коридорі почулися кроки. Швидкі, важкі. Двері відчинилися, увійшов Богдан. Куртка була вдягнена поверх домашньої футболки, волосся скуйовджене, очі червоні. До лікарні він, мабуть, дістався на таксі.

— Як він?

— Спить. Під крапельницею.

Богдан підійшов до ліжка, подивився на сина. На секунду обличчя в нього здригнулося, але він одразу стиснув щелепу, ніби закрився зсередини.

— Що кажуть?

Оксана не відповіла відразу. Потім сказала:

— Лікарка спитала, чи приймав Марко щось регулярно. Сиропи, краплі, добавки. Я розповіла про сироп твоєї мами.

Богдан повільно повернувся.

— Навіщо?

— Бо мене спитали, і я сказала правду.

— Ти розумієш, як це звучить? Ти фактично сказала лікарці, що мою матір треба перевіряти.

— Я сказала, що дитині дають рідину невідомого складу. Рішення про аналізи ухвалила лікарка.

— Токсикологія? — спитав він глухо.

— Так.

Він відійшов до вікна й уперся долонями в підвіконня. Плечі напружилися під невидимою вагою.

— Ти уявляєш, що буде, якщо це кудись піде? Моя мати…

— Твій син лежить під крапельницею, — перебила Оксана. Голос у неї був тихий, але твердий. — Йому п’ять років. Зараз мені байдуже, що буде з чиєюсь репутацією.

Богдан промовчав. Сів на стілець з іншого боку ліжка. Вони опинилися поруч, але між ними було більше відстані, ніж між будинками через двір.

Результати принесли вранці. Олеся Миколаївна увійшла до палати й щільно зачинила двері. Уже з цього руху Оксана зрозуміла: зараз пролунає те, після чого назад уже не буде.

На той час Марка перевели до дитячого відділення, у невелику палату на два ліжка; друге пустувало. За вікном сірів мокрий ранок, голі гілки дерев кресали по небу тонкі лінії.

— Оксано, Богдане, — сказала лікарка, сідаючи навпроти. — За аналізами в Марка виявлено сліди лопераміду. Це протидіарейний препарат. Його дія пов’язана з пригніченням моторики кишківника. Дорослим його іноді призначають за певних станів, але дітям до шести років він не рекомендований. За регулярного надходження, навіть у невеликих дозах, можлива хронічна інтоксикація: слабкість, нудота, порушення перистальтики, тахікардія. Те, з чим ви приїхали вночі, вкладається в цю картину.

Оксана чула слова окремо, як удари: лоперамід, пригнічення, не рекомендований, інтоксикація. Назва була знайома. Вона бачила такі таблетки в аптеках — недорогі, від розладу кишківника, з тих, що лежать у домашніх аптечках «про всяк випадок».

— Ви хочете сказати… — почала вона, але голос урвався.

— Я хочу сказати, що дитина отримувала препарат, який їй протипоказаний, — спокійно промовила Олеся Миколаївна. — Концентрація не схожа на разову велику дозу. Радше на накопичувальний ефект за регулярного прийому.

Богдан сидів нерухомо. Пальці переплів так міцно, що побіліли кісточки.

— Цього не може бути, — сказав він. — Вона б не стала.

— Я не можу стверджувати, хто саме давав препарат, — відповіла лікарка. — Я говорю про медичний факт. Лоперамід в організмі п’ятирічної дитини — не норма. Ситуація потребує з’ясування.

Вона поклала на тумбочку роздруківку. Графи, цифри, підписи. Оксана взяла аркуш і здивувалася, що руки не тремтять. Мабуть, тремтіння лишилося десь позаду, на тому етапі, коли ще можна було сподіватися, що все виявиться помилкою.

Богдан теж дивився на папір, але не тягнувся до нього. Здавалося, сам аркуш міг обпекти йому пальці. Оксана раптом згадала, як багато разів він повторював: «Мама знає». Ці два слова, прості й зручні, тепер лежали між ними разом із медичним висновком і більше не захищали нікого.

— Що тепер із Марком?

— Стан стабільний. Ми продовжуємо інфузію, спостерігаємо, підтримуємо кишківник. Якщо надходження препарату припиниться, організм поступово очиститься. У дітей відновлення часто йде швидко. Але цей випадок я зобов’язана передати завідувачеві відділення. Далі буде оформлено висновок.

Лікарка пішла. Оксана стояла біля вікна, Богдан сидів на краю ліжка й перечитував аналізи, ніби від довгого погляду літери могли змінитися.

— Подзвони матері, — сказала Оксана.

Він підвів голову.

— І що я їй скажу?

— Спитай прямо, що в сиропі. Не про полин і аїр. Спитай про лоперамід.

Богдан дивився на неї так, ніби стояв на краю прірви. Потім дістав телефон. Гудки тяглися довго. Нарешті пролунав заспаний голос Мирослави Павлівни:

— Богданчику? Так рано… що сталося?

— Мамо, Марко в лікарні.

На тому кінці запала пауза. Оксана вловила її надто виразно. Це був не спалах переляку, не крик, не розгублене «що?». Це була коротка, щільна тиша людини, яка не чекала саме зараз, але знала, що колись такий дзвінок може пролунати.

— Що з ним? — спитала свекруха нарешті.

— Уночі блювання, тахікардія, крапельниця. Мамо, що в твоєму сиропі?

— Я ж казала. Полин, аїр, мед.

— В аналізах знайшли лоперамід. Він був у сиропі?

Тиша стала довшою. Богдан заплющив очі.

— Мамо?

— Ти не розумієш, — заговорила Мирослава Павлівна, і голос її відразу став швидким, виправдувальним. — Я додавала зовсім трішки. Чверть таблетки на флакон. Це мізерна доза.

— Для дорослого, — сказав Богдан.

— Але ж він погано їв! Ти сам бачив. Сидить у мене над тарілкою, як мишеня. А препарат уповільнює кишківник, їжа довше затримується, і він потім їсть спокійніше. Це елементарно. Я хотіла, щоб він набрав вагу. Щоб ви нарешті побачили, що в бабусі дитина їсть, а вдома…

— Зупинися, — промовив Богдан.

Але вона не зупинилася. Говорила про дозування, про свій досвід, про те, що шкоди бути не могло, що Оксана винна сама, бо не давала сироп регулярно вдома. Організм, мовляв, не звикав, тому після неділь і були стрибки.

— Мамо, — голос Богдана став чужим, порожнім. — Ти два роки давала моєму синові ліки, яких йому не можна. Без нашого відома.

— Я робила те, що мусила! — різко відповіла Мирослава Павлівна. — Бо ви не давали ради. Я бабуся. Я бачу більше. Я знаю краще.

Богдан натиснув відбій. Телефон ліг на тумбочку, як щось важке й небезпечне.

Оксана дивилася на чоловіка. Його обличчя змінювалося повільно: розгубленість, розуміння, сором. Не той легкий сором, після якого перепрошують і йдуть далі, а густий, липкий, від якого важко підвести очі.

— Вона не хотіла нашкодити, — сказав він ледь чутно. — Вона думала, що допомагає.

Оксана підійшла до ліжка й поправила ковдру на грудях Марка. Він спав спокійніше, щоки трохи порожевіли.

— Вона думала, що допомагає, — повторила вона. — А він два роки мучився. Два роки казав, що не хоче до бабусі. Два роки я возила його туди, бо ти казав: не накручуй, мама знає. Два роки, Богдане…