Син щоразу плакав перед поїздкою до бабусі, і лише нічний виклик швидкої змусив Надю зрозуміти причину.

Уночі Оксану розбудив звук. Не плач і не поклик. Хрипкий, рваний звук, від якого тіло підскочило раніше за думку.

Вона босоніж влетіла в дитячу. Марко лежав на боці. Його рвало жовчю, тіло сіпалося дрібним тремтінням, очі були напіврозплющені й каламутні, ніби він дивився не на неї.

— Марко! Синочку, чуєш мене?

Оксана притримала його на боці, витерла рот долонею, пригорнула до себе. Шкіра була холодна, волога. Пульс під пальцями частив, збивався, метався, як маленька пташка в кулаці.

— Богдане! Швидку! Зараз же!

Чоловік з’явився у дверях, мружачись від світла. На мить його обличчя стало відкритим, переляканим, зовсім не схожим на звичну спокійну маску.

— Що з ним?

— Дзвони!

Він набрав номер. Говорив рівно, диктував адресу, вік, симптоми. Оксана сиділа на підлозі, тримала сина на руках і гойдала, як колись гойдала немовля. Марко тремтів, стогнав крізь стиснуті зуби, а вона шепотіла одне й те саме: «Я тут, я поруч, тримайся».

Бригада приїхала швидко. Фельдшер, чоловік із втомленим обличчям і важкою сумкою, присів поруч, перевірив пульс, посвятив ліхтариком у зіниці, виміряв тиск. Його рухи були точними, короткими, без зайвих слів.

— Тахікардія. Зневоднення. Можлива інтоксикація. У лікарню.

— Яка інтоксикація? — Богдан стояв біля стіни, блідий.

— Розберемося в приймальному. Мамо, документи, теплі речі. Швидко.

Оксана швидко вдягла на Марка теплі речі, взяла документи й маленьку сумку. Руки рухалися самі, а думки ніби відстали. Вони наздогнали її вже в машині швидкої, під синім мерехтінням за вікном, поки фельдшер ставив крапельницю в тонку руку сина.

Сироп. Неділі. Темний флакон без етикетки. «Для апетиту». Мирослава Павлівна, що схиляється до Марка з ложкою. Його тихе: «Я казав». І страшне, просте продовження: «Вона не слухає».

Машина мчала порожніми нічними вулицями. Марко лежав із заплющеними очима — маленький, блідий, із прозорою трубкою, закріпленою на руці. Оксана тримала його пальці й думала лише про одне: що б не сталося далі, туди, через двір, на недільні обіди, вона його більше не поведе.

У приймальному покої пахло хлоркою, вологими куртками й чужою тривогою. Після темної вулиці світло ламп різало очі. Оксана йшла за каталкою й рахувала двері, ніби рахунок міг утримати її від паніки: одні, другі, поворот, ще коридор. Лінолеум тихо рипів під колесами.

Каталку з Марком вкотили до оглядової. Медсестра з короткою стрижкою під’єднала монітор, наділа датчик на палець, щось перевірила й насупилася. Оксана не розуміла цифр на екрані, але розуміла вираз обличчя. За кілька хвилин прийшла чергова лікарка — молода жінка з темним волоссям, зібраним низько на потилиці. Під халатом виднівся теплий светр, на шиї висів фонендоскоп.

— Ви мама?

— Так. Оксана.

— Мене звати Олеся Миколаївна. Розкажіть по порядку, що сталося.

Оксана розповіла: блювання, слабкість, тремтіння, частий пульс, вечірня млявість, відсутність температури. Лікарка слухала уважно, оглядала Марка, натискала на живіт, перевіряла рефлекси. Хлопчик майже не пручався, тільки здригався, коли дотик ставав неприємним.

— Коли він їв востаннє?

— Удень. У бабусі. У свекрухи. Качка, картопля, компот. Потім удома тільки пив воду. Їсти не хотів.

Олеся Миколаївна записувала. Потім підвела очі. Подивилася не повз, не поверх, а просто — так дивляться перед запитанням, яке може відчинити зовсім інші двері.

— Оксано, він щось приймає постійно чи час від часу? Ліки, краплі, сиропи, вітаміни, добавки. Будь-яку дрібницю, навіть якщо вона здається вам неважливою.

Оксана відкрила рот і не відразу змогла відповісти. У голові виник флакон: темне скло, гіркота, «для апетиту», упевнений голос Мирослави Павлівни.

— Чому ви питаєте?

Лікарка поклала планшет на край столу.

— Картина не дуже схожа на звичайне харчове отруєння. При ньому зазвичай інша динаміка. Тут є ознаки лікарського впливу: слабкість, тахікардія, уповільнена робота кишківника. Я хочу зрозуміти, чи не отримувала дитина чогось, що могло дати таку реакцію.

Оксана притисла долоню до горла. Стіна за спиною була холодна, і цей холод піднімався до потилиці.

— Так. Є сироп. Його дає бабуся. Щонеділі, коли ми приходимо на обід. Вона каже, що він трав’яний, на гіркоти, для апетиту. Флакон без етикетки. Вона раніше працювала в аптеці й сама змішує.

Обличчя лікарки не змінилося. Вона не ахнула, не засудила, не стала ставити зайвих емоційних запитань. Просто записала.

— Давно?

— Із трьох років. Майже два роки. Не щодня, здебільшого в неї. Іноді вона просила давати вдома, передавала флакон, але я не давала.

— Чому?

Оксана розгубилася.

— Не знаю. Мені не подобалося. Смак дивний. І Марко відмовлявся. А в неї… у неї він відмовитися не міг.

— Флакон у вас?

— Ні. Лишився у свекрухи. Я можу описати: темне скло, мілілітрів двісті, рідина коричнева, гірка, з лікарським присмаком.

Олеся Миколаївна підвелася.

— Ми зробимо розширені аналізи й токсикологічний скринінг. Результати будуть пізніше. Поки що стабілізуємо, прокапаємо, поспостерігаємо. Ви можете бути поруч.

— Це небезпечно?

Лікарка помовчала, добираючи слова.

— Поки що рано говорити. Але якщо дитина регулярно отримувала невідомий склад, який викликає таку реакцію, це серйозно. Зараз головне — зупинити погіршення й зрозуміти, з чим маємо справу.

Вона вийшла. Оксана лишилася біля ліжка. Монітор тихо пищав, крапельниця відміряла краплі. Марко дихав рівніше, ніж удома, але все одно виглядав маленьким і чужим на лікарняному простирадлі. Оксана сіла поруч, взяла його долоню й не відпускала. Час перестав рухатися. Він лише капав, крапля за краплею, у прозорій трубці…