Син-слідчий попросив мене терміново замкнутися й мовчати, а потім у будинку сталося щось тривожне

— Тридцять п’ять мільйонів. Непогано за пів року.

Роман кинувся вгору сходами.

— Стій на місці, — Леонід підняв руку. — У мене три копії. Одна в Раїси, друга вже в хмарному сховищі, третя в Єгора. Тож ламати планшет сенсу немає. Тільки дарма техніку зіпсуєш.

Маска Аліни сповзла миттєво. Вона закричала, що він усе підлаштував, що підслуховував, що не має права.

Роман розвернувся до неї з обвинуваченнями. Обидва санітари позадкували до дверей, бурмочучи, що їх просто найняли.

Знизу грюкнули вхідні двері.

— Слідче управління. Усім залишатися на своїх місцях і зберігати спокій. Руки так, щоб я їх бачила.

Єгор увійшов першим. За ним — слідча Дар’я Кольцова й четверо поліцейських.

Аліну, Романа й обох санітарів поклали на підлогу.

Роман зробив останню спробу:

— Послухайте, це якась помилка. У нас є офіційний висновок психіатра Сахарова. Усе абсолютно законно.

— Вашого Сахарова затримали годину тому під час отримання чергової порції «подяки», — відповів Єгор. — Тож його папірці тепер годяться хіба що на розпал.

Леонід спустився, тримаючи планшет, і подивився на доньку, що лежала долілиць на підлозі вітальні, за три кроки від Ніниного підлогового годинника.

— Там є ще один фігурант, — сказав він синові. — Станіслав Ветлугін. Він і є справжній мозковий центр усієї операції. А Роман… Ну, Рома в нас просто витратний матеріал. На нього спеціально оформлювали всі сумнівні документи.

Роман підвів голову з підлоги.

— Про що він говорить? Який ще Ветлугін?

— Той самий Стас, із яким твоя дружина так ніжно милувалася на цьому дивані, поки ти був на своїх нескінченних ділових зустрічах, — відповів Леонід. — Хлопці планували перевести в готівку гроші, виїхати за кордон і почати нове життя. А тебе, Ромо, збиралися просто прибрати як непотрібний баласт. Не віриш? Послухай сам.

Він увімкнув запис.

Голос Ветлугіна пролунав спокійно й холодно: