Син-слідчий попросив мене терміново замкнутися й мовчати, а потім у будинку сталося щось тривожне

— Швидка завтра. О сьомій ранку.

Леонід надіслав Єгорові одне повідомлення:

«Швидка завтра о 7».

Відповідь прийшла за хвилину:

«Буду о 6».

Вони приїхали о п’ятій тридцять.

Леонід не спав. Він сидів у майстерні біля вікна.

Два автомобілі з погашеними фарами підкотили до будинку: білий мікроавтобус і темний седан. Роман відчинив вхідні двері й впустив двох у медичній формі. Один ніс складні ноші, у другого в руках були папка й шприц.

— Дійте максимально швидко, поки він не прокинувся й не почав ставити зайвих запитань, — скомандував Роман.

— Він нагорі, у спальні. Спить міцно, тож часу в нас достатньо, — сказала Аліна.

Кроки рушили сходами.

Єгора ще не було. Пів години до шостої. Пів години до порятунку.

І ці пів години треба було прожити самому.

Леонід підвівся, взяв планшет і вийшов на сходовий майданчик.

Четверо завмерли внизу: Аліна на третій сходинці, Роман за нею, обидва санітари біля входу.

— Доброго ранку, панове, — сказав Леонід. — Щось ви сьогодні ні світ ні зоря. Для звичайного візиту лікарів зарано, а для крадіжки зі зломом якось надто офіційно виглядаєте.

— Тату, будь ласка, спускайся без фокусів. Тобі зле. Тобі потрібна кваліфікована допомога. Ми ж учора це сто разів обговорювали.

— Обговорювали? Знаєш, я тут подумав, що ми якось погано одне одного почули. Давай-но освіжимо пам’ять і обговоримо все заново. По другому колу.

Він натиснув на екран.

Із динаміка планшета на весь дім понісся голос Аліни:

— Як же я вимоталася, Ромо. Сил немає постійно йому всміхатися. Цю нескінченну турботу зображати…

Потім голос Романа:

— За три мільйони Сахаров напише що завгодно.

Знову Аліна: