Син-слідчий попросив мене терміново замкнутися й мовчати, а потім у будинку сталося щось тривожне

Однієї ночі він прокинувся від відчуття, що в кутку спальні хтось стоїть.

Ніна.

У тій сукні, в якій її ховали.

Вона дивилася на нього, не рухалася, не говорила. Тканина ледь помітно ворушилася, хоча вікна були зачинені.

Леонід заплющився, потім розплющив очі. Вона все ще була там.

Аліна миттю з’явилася у дверях.

— Тату, ти що? Кричав на весь дім, налякав нас.

— Там… — він не міг змусити себе вимовити це слово. — Мама… Мені здалося…

— Звісно, здалося. Уночі мозок такі фокуси викидає, що будь-який фільм жахів позаздрить. Лягай. Тобі просто треба добре виспатися.

Вона вклала його, обійняла, гладила по голові. І він, шістдесятисемирічний годинникар, лежав у власному ліжку й не міг відрізнити яв від марення. Жах змішувався із соромом.

Ніжність Аліни тієї ночі була найжорстокішим із усього, що з ним робили, бо вона імітувала любов.

Паралельно Роман облаштовував дім по-своєму.

Спочатку з’явилася камера на вхідних дверях.

— Леоніде Тимофійовичу, поставимо охорону. Часи зараз неспокійні, злодюжки кругом.

— Ромо, у нас в окрузі останній серйозний випадок був ще в дев’яностих, коли в листоноші велосипед поцупили. І то потім повернули, з вибаченнями й новим ланцюгом.

Роман засміявся й повісив другу камеру у вітальні — на випадок, якщо Леонід упаде. Третю встановив у коридорі — якщо старий блукатиме вночі. Четверту сховав за дзеркалом у ванній.

Леонід помітив закономірність: камер не було лише у двох місцях — у спальні Аліни й Романа та в майстерні на другому поверсі.

Коли він запитав про майстерню, Роман похитав головою:

— Там же суцільна хімія, Леоніде Тимофійовичу. Пари розчинника електроніку за пару днів роз’їдять. Я на цьому знаюся, повірте.

Леонід, який сорок два роки працював із цими матеріалами, знав, що вентиляція, яку він колись установлював разом із Ніною, справляється чудово. А камери роблять і для значно жорсткіших умов.

Але туман у голові перетворював кожну думку на зусилля, якого не хотілося докладати.

Роман узяв під контроль фінанси, картки, рахунки й листування. Коли Леонід потягнувся до телефону, щоб набрати старого друга, майстра, з яким був знайомий ще з вісімдесятих, Роман з’явився миттєво.

— Давайте я сам наберу. Вам шкідливо зайвий раз в екран мружитися. Відпочиньте.

А одного вечора, коли на екрані висвітилося ім’я Єгора, Роман перехопив апарат раніше, ніж Леонід устиг дотягнутися.

— У Єгора там завал на роботі, Леоніде Тимофійовичу. Не будемо людині під руку лізти. Звільниться — сам набере.

І скинув виклик.

Леонід хотів крикнути, що має право говорити з власним сином. Але крик застряг десь між грудьми й горлом.

Майстерня на другому поверсі, з вентиляцією, сімнадцятьма завмерлими механізмами й верстаком, що пам’ятав дотики тисяч деталей, залишалася єдиним місцем, де за ним ніхто не стежив.

Леонід поки не розумів, навіщо йому цей прихисток.

А Єгор уже третій тиждень набирав батьків номер у неробочий час. І щоразу гудки обривалися посередині — так, як самі по собі не обриваються.

Ясність поверталася по краплі, наче світло в кімнату, де повільно піднімають штору…