Син-слідчий попросив мене терміново замкнутися й мовчати, а потім у будинку сталося щось тривожне

— Обідаю, Єгоре. Усе за розкладом. Суп от освоїв.

— І що за суп?

— Фірмовий. На воді й світлих спогадах. Мати б за таку кулінарію мене з кухні виставила.

Через пів року після похорону Аліна прийшла до батька на кухню, сіла навпроти й узяла його за руку.

— Тату, ну не можна тобі самому в такій махині кукувати. У нас якраз термін оренди добігає кінця. Давай ми до тебе переїдемо. Сад приведемо до ладу, ці дурні квитанції самі оплатимо, про побут забудеш.

— Алін, та я ніби ще не зовсім розсипаюся.

— Тату, ти в цій сорочці вже тиждень ходиш, а в холодильнику з їжі тільки луна й старий кефір. Тобі вже не шістнадцять. Побережи себе.

Роман кивав із делікатною стурбованістю й додавав завчені фрази про те, що Леонід заслужив спокій.

За тиждень вони переїхали.

Перші дні здавалися порятунком. У домі знову з’явилися голоси, рух, запах їжі, що готувалася. Але потім почалися таблетки.

Щовечора Аліна приносила маленьку білу пігулку.

— Тату, тримай таблеточку. Лікар прописав, щоб голова після всіх цих нервів яснішою стала.

— Щось я не пригадую, щоб до мене лікарі заходили.

— От бачиш, — м’яко всміхалася Аліна й гладила його по руці, — значить, точно пора пити. Це просто вітаміни, не бійся.

Леонід не сперечався. Донька була така лагідна й упевнена, що сумніватися в ній здавалося зрадою.

За два тижні думки почали рухатися повільніше. Він заходив до майстерні й подовгу стояв біля верстака, не пам’ятаючи навіщо. Брався за механізм і не міг зрозуміти, яка деталь куди веде. Годинники, над якими він працював роками, раптом здавалися чужими.

Людина, яка із заплющеними очима розрізняла правильний хід механізму від фальшивого, втрачала те, без чого не могла бути собою.

Найгіршою була готовність повірити.

— Тату, ну знову ти забув, що щойно поїв. Уявляєш, що б ти без нас робив?