Татку, не йди додому, мама сказала, що не можна, коли приходить дядько Діма…
Сніг зійшов, у дворі з’явилася перша несмілива зелень. Кирило знову ходив до школи звичним маршрутом, повертався додому, обідав і робив уроки за кухонним столом. Щосуботи вони з бабусею їздили на ринок по овочі й рибу. Звичайне життя виявилося напрочуд цінним саме тому, що в ньому більше не треба було нікого рятувати щоранку.
Ірина виконала умови майнової угоди за кілька тижнів. Гроші надійшли без дзвінка й пояснень. Решту прикрас оцінювали окремо, але я не квапив Бєлова. Головне вже було поруч: мати була вдома, Кирило спав у своїй кімнаті, а ключ більше не здавався марним шматком металу.
Перевірка встановила, що Олег Аркадійович не вперше підписував сумнівні висновки. Подібні документи виявилися ще в кількох справах. Щодо Вадима окремо перевіряли можливу участь у спробі шахрайства й у використанні чужих паперів. Бєлов іноді повідомляв новини, але я перестав стежити за кожним поворотом. Їхня історія більше не керувала нашим життям.
Якось у суботу Кирило запитав:
— Тату, поїдемо на риболовлю? Дід Михалич каже, на водосховищі вже клює.
— Він тепер дід?
Кирило знизав плечима:
— Старий і добрий. Значить, дід.
Ми поїхали втрьох. Мати залишилася вдома: сказала, що ноги болять і краще вона приготує пироги до нашого повернення. До водосховища добиралися автобусом близько години. Кирило всю дорогу тримав вудки між колінами й час від часу перевіряв коробку з наживкою, ніби боявся, що та зникне. Михалич розповідав, де шукати карася після холодної весни, а син слухав так уважно, ніби отримував інструкцію перед найважливішою справою. Берег був порожній, квітневий, із мокрою травою й важким запахом холодної води.
Михалич вибрав місце між двома вербами. Кирило вперше тримав справжню вудку: до того він бачив риболовлю тільки на екрані й на картинках. Раніше ми все відкладали: спершу робота, потім моя служба. Тепер сиділи поруч і дивилися на три нерухомі поплавки. Я показав йому, як тримати волосінь, як не смикати вудилище при кожному русі води і як терпляче чекати. Кирило кілька разів насупився, поправляючи снасть, а потім улаштувався зручніше. У цьому зосередженому обличчі я впізнавав себе, тільки серйознішого й надто рано подорослішалого.
Клювало погано. Михалич упіймав двох маленьких карасів і відразу відпустив. Ми з Кирилом довго лишалися без улову.
— Заради цього ми їхали цілу годину? — скептично запитав син.
— Не тільки заради риби, — відповів Михалич і показав на воду, небо й вербу, що схилилася над берегом.
Кирило замислився, потім серйозно кивнув, ніби зрозумів важливу дорослу таємницю. За наступні дві години ми все ж упіймали трьох карасів і теж відпустили. Потім дістали прості бутерброди із сиром і ковбасою, які мати загорнула у фольгу. Нічого смачнішого я давно не їв.
На зворотному шляху Кирило заснув, притулившись плечем до мене. Михалич дрімав навпроти, насунувши кепку на очі. За вікном повільно відступали вода, ліс і поля, а весняне сонце опускалося до обрію, розтягуючи небом довгі рожеві хмари…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
