Татку, не йди додому, мама сказала, що не можна, коли приходить дядько Діма…

— Кириле, — тихо промовила вона.

Син стояв поруч зі мною й тримав мене за руку. Він подивився на матір серйозно, без дитячої образи й без показної байдужості.

— Бувай, мамо.

Усього два слова — не холодні, а обережні. Так говорять, коли поки не готові вмістити в одну фразу все, що накопичилося. Іра кивнула й пішла вниз. Орлов дочекався, поки двері під’їзду зачиняться, попрощався й пішов разом із працівником виконавчої служби.

Мати увійшла до квартири першою. Зупинилася в передпокої, повільно оглянула переставлені меблі, торкнулася рукою знайомої вішалки. Колись я прикріпив її трохи криво, і мати довго бурчала, а потім махнула рукою. Вона висіла так само й досі. Галина Михайлівна провела долонею по стіні й затрималася біля старої подряпини біля вимикача. Я пам’ятав, як Кирило залишив її іграшковою машинкою, коли був зовсім маленьким. Такі сліди зазвичай збираються зафарбувати під час першого ремонту, але тепер вони здавалися доказом того, що чуже життя не змогло стерти наше.

— Усе переставили, — сказала Галина Михайлівна.

— Повернемо, як було.

Вона пройшла на кухню, відчинила одну шафу, потім другу. Посуд і старі каструлі лишилися на місці, чайник теж був той самий. Мати видихнула, ніби переконалася, що дім упізнає її й приймає назад.

Кирило все ще стояв у передпокої. Двері його кімнати були прочинені. Я кивнув синові:

— Іди. Це твоя кімната.

Він повільно натиснув на ручку. Ліжко, письмовий стіл і зроблена мною полиця з книжками нікуди не зникли. На столі лежали підручники, поруч стояв старий конструктор. На стелі світилися бліді наліпки-зірочки, які ми клеїли разом три роки тому. Кирило сів на ліжко, торкнувся покривала, а потім ліг просто в куртці.

— Усе нормально? — запитав я з дверей.

— Нормально. Зірочки на місці. Я боявся, що їх знімуть.

— Вони на місці, сину.

Першої ночі ніхто не міг заснути — не від тривоги, а від незвичного спокою. Дім здавався надто тихим і надто своїм. О першій ночі я почув, як мати обережно ходить кухнею. Дзенькнула чашка. Я вийшов і побачив Галину Михайлівну біля вікна. Вона сиділа в домашньому халаті, тримала чай обома руками й дивилася на двір.

— Мамо, чому не спиш?

— У новому місці завжди погано сплю.

— Це не нове місце. Ти тут багато років жила.

— Після року в пансіонаті доводиться звикати наново.

Ми помовчали. Під ліхтарем виднілася та сама лавка, на якій я зустрів Кирила в перший ранок. Тепер вона була порожня.

— Тобі там важко було? — запитала мати.

— Бувало.

— Я щодня за тебе молилася. Навіть там.

— Знаю.

Вона по-старечому всміхнулася зморшками біля очей, відпила чаю й сказала, що я нарешті порозумнішав. Ми сиділи на своїй кухні, слухали дихання дому, що повернувся, і вперше нікуди не поспішали. А за вікном непомітно наближався квітень…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇