Татку, не йди додому, мама сказала, що не можна, коли приходить дядько Діма…

— Одну хвилину. Я попрошу Галину Михайлівну вийти в коридор.

Вона повернулася всередину, а я залишився біля скляних дверей. Вологий березневий холод забирався під комір. Минула хвилина, потім друга. Нарешті в дальньому кінці коридору з’явилася мати.

Галина Михайлівна йшла сама, без сторонньої допомоги, у такому самому синьому халаті, як жінки біля ґанку. Вона завжди була маленькою, і я з підліткового віку дивився на неї згори вниз. Тепер мати трохи сутулилася, але крокувала впевнено. Побачивши мене, зупинилася так різко, ніби натрапила на невидиму перепону.

Вона впізнала мене відразу. Обличчя змінилося — не постаріло й не змарніло, а ніби на мить звільнилося від тягаря, який вона надто довго несла сама. У її очах було стільки полегшення й болю, що мені довелося стиснути зуби.

Мати підійшла до скла й притиснула до нього маленьку долоню з проступленими синіми венами й обручкою, яку не знімала від дня весілля з батьком. Я підняв свою руку — велику, шорстку, у старих опіках — і приклав навпроти. Між нашими долонями лишалося холодне скло.

— Андрію! Андрійку! — беззвучно повторювала вона.

Потім заговорила швидше. Я намагався читати по губах, але розбирав лише уривки. «Квартира», «Ірина», «не вір». За її спиною з’явився працівник пансіонату в синій формі. Він поклав руку їй на плече — без грубості, але твердо — і сказав, що час повертатися.

Мати заперечила, вказала на мене, знову притиснула долоню до скла. Працівник вислухав її й м’яко повів назад. Вона кілька разів озирнулася, поки не зникла за поворотом коридору. Погляд у неї був живий, осмислений, ясний. Я не побачив ні розгубленості, ні відчуженості — нічого, що пояснювало б рішення суду.

Молода працівниця знову вийшла на ґанок.

— Мені шкода, — сказала вона тихо. — Повірте, ми зобов’язані дотримуватися умов проживання й розпоряджень опікунки.

— Я розумію. Ви не ухвалювали цього рішення. Скажіть лише, як давно вона тут.

— Близько року. Вона спокійна, допомагає іншим постояльцям, іноді читає. Але часто сидить біля вікна.

Моя мати все життя дивилася не у вікно, а на справу, яку треба зробити: грядки скопати, дах підлатати, онука нагодувати. Тепер вона проводила дні в однаковому халаті й чекала невідомо чого.

— Дякую. Я повернуся, — сказав я.

— Узгодьте відвідування з опікункою, — нагадала працівниця, але вимовила це вже без колишньої впевненості.

Я дійшов до зупинки й сів на холодну лавку. Автобуса ще не було. Дістав пачку сигарет, яку взяв із собою на випадок, якщо стане зовсім важко. Пів року не курив, але зараз закурив. Перша затяжка виявилася гіркою й непотрібною.

Іра була опікункою Галини Михайлівни за рішенням суду. Отже, існував медичний висновок, на якому це рішення ґрунтувалося. Хто обстежував матір? Які симптоми вказав? Чи бачив її взагалі? І головне — що саме Іра збиралася зробити з квартирою, яка належала Галині Михайлівні?

Я набрав номер адвоката, який передав мені Михалич. Відповіли майже одразу.

— Дмитро Олегович Бєлов слухає.

— Добрий день. Мене звати Андрій Вікторович Лазарєв. Ваш номер дав Михалич. Мені потрібна допомога у двох справах: матір визнали недієздатною без мого відома, а дружина не дозволяє бачити сина.

Я виклав усе коротко: пансіонат, опіка Іри, слова Вадима про те, що питання з квартирою скоро буде вирішене, заява про нібито висловлені мною погрози. Бєлов не перебивав. Коли я закінчив, він поставив кілька точних запитань і попросив нічого не робити силою.

— Для перегляду рішення знадобиться офіційне незалежне обстеження Галини Михайлівни й сильний висновок фахівця, — пояснив він. — Сам висновок рішення суду не скасує, але дасть підставу терміново звернутися по тимчасові заходи: обмежити повноваження опікунки, зупинити будь-які дії з квартирою й забезпечити доступ родича. Основна справа займе час.

— Скільки?

— Кілька місяців, якщо призначать судову експертизу. Але захистити матір і її майно можна раніше, якщо швидко зібрати документи.

Я подивився на вікна жовтої будівлі. Кілька місяців Галина Михайлівна могла чекати остаточного рішення, але залишати її квартиру без захисту навіть на один зайвий день було не можна.

Слова адвоката протвережували. Не можна було просто увійти, взяти матір за руку й вивезти. Такий вчинок дав би Ірині новий привід виставити мене небезпечним і домогтися ще жорсткіших обмежень. Отже, доведеться набратися терпіння й пройти кожен крок так, щоб жоден документ не можна було обернути проти нас.

— У мене є фахівець, якому суд повірить, — сказав я. — Гліб Андрійович Дубов. Психіатр із бездоганною репутацією.

— Зв’яжіться з ним. Якщо він погодиться, я сьогодні ж підготую офіційний запит до пансіонату й заяву до суду. Самовільно забрати Галину Михайлівну ви не зможете, але після обстеження ми попросимо терміновий тимчасовий захід. Щодо дитини піде окреме провадження — змішувати ці питання не можна.

Я подякував Бєлову, зберіг його номер і кілька секунд сидів нерухомо. План з’явився. Поки що тонкий, іще ненадійний, але вже реальний…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇