Татку, не йди додому, мама сказала, що не можна, коли приходить дядько Діма…

— Це ваше право, Андрію Вікторовичу. Тільки прошу не зволікати з візитом до відділку, — сказав дільничний Орлов.

— Не зволікатиму. Буду сьогодні о шостій. Але спершу поїду до матері.

Я завершив розмову, підняв комір куртки й попрямував до зупинки. Адресу приватного пансіонату я вже знав: Кирило назвав її дорогою до магазину й навіть пояснив маршрут. Дев’ятнадцятий автобус, їхати до кінцевої. Далеко, майже за містом, але іншого місця, де я мав бути зараз, не існувало.

Автобус прийшов за десять хвилин. Я сів біля вікна й дивився, як місто поступово рідшає. П’ятиповерхівки змінилися приватними будинками, далі потяглися склади, майстерні й голі лісосмуги. Березневе небо висіло низько, у затінених місцях іще лежали сірі острівці снігу.

У салоні було майже порожньо: літня жінка тримала сумку на коліщатках, чоловік у робочому одязі дрімав, притулившись чолом до скла, школярка слухала музику. Звичайний день, звичайна дорога, звичайне життя, повз яке я ніби проїжджав за товстим склом.

Я думав про матір. Галині Михайлівні Лазарєвій виповнилося сімдесят. Це була маленька, міцна жінка з руками, які все життя не знали спочинку: робота, город, онук, варення, нескінченні хатні клопоти. Вона могла пів години шукати окуляри, що лежали в неї на голові, але пам’ятала кожну квитанцію й будь-яку сімейну дату. Голова в неї завжди була ясна, а язик — гострий.

Щоб уявити таку жінку нездатною відповідати за себе, треба було дуже постаратися. Іра, судячи з усього, постаралася.

Пансіонат називався «Тиха берізка». За невисоким парканом стояла двоповерхова світло-жовта будівля. Порожні клумби були акуратно обгороджені, доріжки підметені, біля ґанку дві літні жінки в однакових синіх халатах кришили хліб голубам. Усе виглядало мирно, чисто й майже по-домашньому.

Я підійшов до скляних дверей із домофоном. За ними виднілися невеликий хол, стійка адміністратора й молода працівниця в білому халаті. Натиснув кнопку.

— Добрий день. Лазарєв Андрій Вікторович. Хочу відвідати матір, Лазарєву Галину Михайлівну.

Працівниця попросила зачекати. Вона звірялася з даними в комп’ютері довше, ніж потрібно для звичайної перевірки, потім вийшла до мене. На вигляд їй було близько двадцяти п’яти. Обличчя спокійне, голос ввічливий — не злий і не винний, просто голос людини, яка виконує встановлений порядок.

— Ви син Галини Михайлівни?

— Так.

— На жаль, відвідування можливе лише за згодою її законного представника. У договорі з пансіонатом це зазначено окремо.

— Хто її законний представник?

— Лазарєва Ірина Павлівна. Суд визнав Галину Михайлівну недієздатною, а Ірину Павлівну призначили опікункою.

Вона знову глянула в телефон і обережно запитала:

— Це ваша родичка?

— Моя дружина. Поки що дружина. На якій підставі було ухвалене рішення?

— Таких відомостей у мене немає. Ми керуємося документами, які передала опікунка.

Я дивився на молоду жінку й розумів: сперечатися з нею марно. Вона не ухвалювала рішення, не складала висновок і не призначала Іру опікункою. Але саме її голос зараз повідомляв мені, що мати за документами не може розпоряджатися власним життям, а синові для зустрічі з нею потрібен дозвіл жінки, яка все це влаштувала.

Ще вранці я вважав головною бідою Вадима в нашій квартирі й Кирила на холодній лавці. Тепер ставало ясно: Іра діяла давно й послідовно. Поки я був далеко, вона отримала судове рішення, ізолювала Галину Михайлівну й зачинила від мене всі двері одним підписом.

— Дозвольте хоча б побачити її крізь скло, — попросив я. — Мені треба знати, що вона жива й здорова.

Працівниця помовчала. Мабуть, щось у моєму голосі переконало її, що просто піти я не зможу. Нарешті вона ледь помітно кивнула…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇