Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

Дощ прийшов не одразу. Спершу по хресту, хустці й вінках пройшов сухий злий вітер. Потім над болотяним просвітом коротко спалахнуло, і за кілька хвилин темрява стала густою, мокрою, майже в’язкою. Лампа на гаку розгойдувалася, рідкі краплі стукали по дошках, а земля під ногами перетворювалася на важку слизьку кашу.

Данило працював зло й швидко, бо інакше довелося б думати. Він забив лом між корінням і укосом, прив’язав дві товсті дошки до стовбура модрини, влаштував грубу підпірку під просілий край. Потім побіг до всюдихода по домкрат — той самий старий, який возив із собою на випадок пробитого колеса.

Йому ніколи не спадало на думку, що одного дня він потягне домкрат на кладовище, щоб підперти труну власної матері. Від цієї думки нудило, та з-під дошки знову долинув писк, уже зовсім слабкий. Данило поставив домкрат у землю, підклав брусок і почав піднімати просілий край потроху, міліметр за міліметром.

Глина хрускотіла. Десь усередині укосу тихо осипалося. Вовчиця металася вздовж могили, не кидаючись на нього, але щоразу, коли дошка ледь піднімалася, з її горла виривалося коротке глухе гарчання.

— Тихо, — процідив Данило. — А то всі тут лишимося.

Вона зупинилася. Стояла боком — мокра, худа, з підтягнутим животом — і дивилася так, що Данило раптом перестав бачити в ній небезпеку. Перед ним була змучена мати, загнана туди, де вже не лишається вибору. На старому рубці в неї знову розійшлася шкіра, між пальцями набилася глина, болючу лапу вона ставила обережно, ніби кожен крок віддавав різзю.

Данило просунув руку під підняту дошку й відчув холодну рідку землю. Пальці ковзали, натикалися на корені, йшли глибше. Десь попереду ворухнулося маленьке тепле тіло. Він майже намацав його, коли бік могили тріснув, і зверху з’їхав цілий пласт. Глина вдарила по руці й придавила кисть. Домкрат жалібно скрипнув.

Данило смикнув і висмикнув руку, відскочив.

— Чорт!

Вовчиця кинулася до ями й почала рити з другого боку так люто, що мокра земля полетіла йому на чоботи. Він було сіпнувся відганяти її, та раптом зрозумів: звір не заважає. Вона збиває шар там, куди людина не підлізе, звільняє коріння, розпихає глину лапами швидко й точно.

Він знову схопив лопату. Кілька хвилин вони працювали поруч, розділені осілим краєм горба: людина й звір — мокрі, задихані, майже сліпі в хиткому світлі. Страх нікуди не зник, але перестав бути головним. Усе в ньому стиснулося до однієї думки: дістатися до того, хто ще дихає під землею.

Коли коріння оголилося, між ним відкрилася вузька порожнина. Данило ліг животом у багнюку, протиснув плече в провал і витяг руку так глибоко, що заболіла лопатка. Пальці нарешті торкнулися теплого…