Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

Цього разу вовченя майже не пручалося. Данило обережно підчепив його під груди й повільно витяг до себе. Разом із маленьким тілом назовні посипалися мокра земля, дрібні камінці й щось іще — м’яке, важке, вже холодне.

Він опустив погляд і побачив друге дитинча.

Те було мертве. Маленький сірий клубочок лежав у липкій глині, із заплющеними очима й притиснутим до голови вухом. Вочевидь, склепіння старого ходу вдарило його першим — коли копали могилу або пізніше, коли земля почала осідати. Данило не зміг збагнути, чому це вдарило по ньому найболючіше за всю ніч. Може, тому, що тепер до кінця стало ясно, навіщо вовчиця поверталася знову й знову. Вона чула одного живого. І знала, що поруч лишився інший. Піти вона не могла. Не мала права.

Вовчиця підійшла майже впритул. Данило підняв живе вовченя. Воно було менше за першого, все мокре, злипле, живіт ледь тремтів. Дитинча розтуляло пащу, але вже не могло навіть пищати.

— Тримай, — хрипко сказав Данило й простягнув його.

Вовчиця взяла малого обережно, відступила на крок, поклала його на землю й повернулася до ями. Не до живого. До мертвого.

Вона ткнулася носом у сірий холодний клубочок і завмерла. Ні гарчання, ні виття — тільки нерухомість, від якої ставало важко дивитися. Потім підвела голову й глянула на людину.

У нього пересохло в роті. Він повільно зняв із шиї вовняний шарф — старий, грубий, зв’язаний колись матір’ю — і підклав його під мертве вовченя. Зробив це не з красивої жалості й не заради себе. Радше з незграбного, важкого сорому перед цією ніччю, перед землею, перед звіром, перед матір’ю, чиє останнє місце довелося тривожити заради чужого дитинчати.

Він загорнув маленьке тіло й поклав поруч. Вовчиця спершу підхопила живого, понесла до кущів і повернулася. Над згортком вона стояла довше: принюхувалася до шерсті, до людського запаху, до мокрої тканини. Потім узяла його дуже обережно.

Вона не втекла одразу. З мертвим вовченям у зубах і живим, що лежало біля її лап, вовчиця підняла очі на могилу, потім на нього й ледь помітно хитнула мордою в бік лісового спуску.

Він не знав, що саме змусило його піти за нею. Не цікавість, не недовіра й навіть не бажання переконатися, що вціліле дитинча виживе. Просто ця ніч уже перейшла ту межу, після якої не можна обірвати все на півслові. Данило взяв ліхтар і ступив слідом…