Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

До болота він вийшов з іншого боку, пробравшись крізь низький березняк, де кожен стовбур був мокрий і холодний. Починало сутеніти. Небо опустилося так низько, ніби свинцеві хмари чіплялися за верхівки дерев. У повітрі закружляв рідкий мокрий сніг, танучи на обличчі й одразу перетворюючись на крижану вологу.

Тигр був живий.

Остап спершу не повірив. Звір уже не скиглив, не гарчав, не намагався боротися. Голова його лежала на краю трясовини, як важкий мокрий камінь, бік ледь здіймався. Тремтіння проходило по величезному тілу дрібними хвилями. Він був схожий на багаття, від якого лишився один червоний жаринок під мокрим попелом.

У Остапа стиснуло горло. Він запізнився. Навіть із лебідкою витягти такого звіра було б майже неможливо, а без неї — й поготів. Тіло тигра стало мертвим тягарем, болото тримало його міцно, а холод уже забирав життя зсередини.

Старий присів за товстою модриною, не знаючи, що робити. У грудях стояла важка порожнеча. Він стільки біг, стільки ризикував, стільки намагався обернути сам ліс проти переслідувачів і шатуна, а тепер міг лише дивитися.

І тут із протилежного краю галявини долинув низький, болісний рик.

Остап повільно визирнув із-за стовбура. До болота, похитуючись і накульгуючи, ішов шатун. Його бік темнів від крові, шерсть збилася крижаними грудками, голова була опущена. Поранений ведмідь став іще страшнішим: у ньому вже не лишалося обережності, тільки голод, біль і сліпа лють. Він повернувся до тієї здобичі, запах якої привів його сюди від самого початку.

Ведмідь зупинився біля краю трясовини, за кроків десять від тигра, і втягнув повітря. Тигр, відчувши смертельну близькість, знайшов у собі сили підвести голову. Вуха притислися до черепа, з пащі вийшло слабке, майже беззвучне шипіння. Навіть помираючи, він не здавався без знаку спротиву.

Остап стиснув приклад. Двостволка була заряджена дробом. З такої відстані постріл у ведмедя не врятував би ні його, ні тигра. Він тільки розлютив би шатуна й привів його просто до модрини. Втрутитися — означало загинути. Не втрутитися — означало побачити, як на його очах завершиться те, що болото не встигло закінчити.

За спиною сухо хруснула гілка.

Остап не ворухнувся. Він навіть дихати перестав. Цей звук не був випадковим. Він був надто близьким, надто обережним. Позаду, у підліску, стояв Коршун.

Старий не бачив його, але відчував погляд між лопатками. Важкий, холодний, терплячий погляд людини, яка вже вибрала точку пострілу. Потім у вечірній тиші, серед гарчання ведмедя й мокрого шелесту снігу, пролунав металевий клац. Карабін зняли із запобіжника…