Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

— Чаю хочете? — хрипко спитав Остап.

Коршун кліпнув. Навіть Назар підвів голову.

— Що?

— Кажу, змерзли, мабуть, поки за звіром ішли. У хаті тепло. Зайдемо, зігрієтеся. Заодно обговоримо, як тягнути. Діло це не на один ривок.

Він повільно підняв порожні руки, показуючи, що не збирається хапатися за зброю, і пішов до ґанку. Коршун дивився йому в спину, примружившись. Можливо, старий вирішив скоритися. Можливо, зрозумів, що один проти двох не встоїть. У такій поведінці була логіка, а Коршун поважав логіку, коли вона працювала на нього.

— Гаразд, — кинув він Назарові. — Ти на подвір’ї лишайся. Слідкуй за дверима й хвірткою. Сіпнеться — стріляй, але без геройства. Він нам поки що корисний.

Остап увійшов першим. У хаті було жарко: піч тримала тепло, на чавунній плиті тихо тремтів старий закіптюжений чайник, поруч стояла велика каструля з водою. Стіни пахли димом, висушеним одягом і хлібною скоринкою. Усе тут було знайоме Остапові до останньої тріщини в стільниці. Саме це знання й урятувало його від паніки: він бачив відстань до плити, скрипучу половицю біля порога, край стола, під який можна пірнути. Поки Коршун озирався, Остап уже міряв кімнату не очима господаря, а очима звіра, якому треба вислизнути із зашморгу.

Коршун переступив поріг слідом, карабін тримав низько, але напоготові. Його погляд ковзнув по лаві, ліжку, старій ковдрі, іконах у кутку — без цікавості, з презирством до бідності, яка не могла дати йому нічого.

— Досить гратися в гостинність, — сказав він тихіше. — Розповідай, як будеш звіра діставати.

Остап поставив на стіл дві бляшані кружки.

— План простий, — відповів він, не підвищуючи голосу. — Спершу треба зігрітися.

Наступної миті він зробив зовсім не те, чого чекав озброєний чоловік. Не кинувся до карабіна, не вдарив, не спробував проскочити повз. Остап схопив із плити важку каструлю з окропом і жбурнув її не в Коршуна, а просто на дерев’яну підлогу між ними.

Хата вибухнула парою.

Окріп ударив по половицях, зашипів, знявся щільною білою хмарою. Коршун відсахнувся, вилаявся від несподіваного болю: кілька крапель таки дістали його кисть. На одну коротку секунду він осліп. Цього Остапові вистачило. Він пірнув під стіл, прослизнув до дверей, вилетів на ґанок, на ходу схопив двостволку й сокиру біля дровітні.

— Тікає! — заревів Коршун із парового туману.

Назар на подвір’ї розгубився, підкинув рушницю надто пізно. Остап кинувся не до болота, а в протилежний бік, у густий ліс. Позаду гримнув постріл. Куля пройшла так близько, що він відчув повітря біля потилиці; десь попереду тріскою вибухнув стовбур сосни.

— Живим, дурню! — долинув крик Коршуна. — Він нам іще потрібен!

Остап біг, не озираючись. Він розумів: зараз він відводить їх від болота, купує тигрові хвилини, можливо, останні. Але знав і інше — довго від двох молодих переслідувачів йому не втекти. Він петляв між деревами, пірнав під низькі лапи ялин, перестрибував через валежник, відчуваючи, як легені обпікає крижане повітря. Позаду ліс відповідав тріском і злим диханням погоні, і кожен цей звук підштовхував його далі…