У 1987 році три працівниці зникли після зміни, і правда про них спливла лише багато років потому

— Вона без неї на роботу не ходила. Нехай буде поруч.

Три жінки. Прості доярки, про яких не писали б у газетах, якби їхнє життя не обірвалося так страшно.

Раїса, яка розмовляла з коровами.

Лідія, яка жодного разу не запізнилася на доїння.

Таїсія, яка мріяла побачити велике місто.

Вони просто порахували молоко. Просто зрозуміли, що їх обкрадають. Просто вирішили написати скаргу й вчинити чесно.

За це їх убили й сховали під бетоном на двадцять сім років.

Климов прожив довге заможне життя й помер у власному ліжку. Морозов десятиліттями ходив на волі, поки його не наздогнало минуле. Листоноша ніс свою провину майже до самої смерті. Дільничний, який повірив словам голови й не почав пошуків, давно вийшов на пенсію. Його навіть не притягли до справи.

А село весь цей час жило поруч із таємницею.

Люди бачили дивне. Чули шепіт. Помічали свіжий бетон, нічну машину, раптове багатство начальника, мовчання зниклих жінок. Але кожен зачиняв двері, засовував штори й казав собі, що краще не втручатися.

Так інколи й народжується найстрашніше зло — не лише з рук убивці, а й із загального мовчання тих, хто міг спитати, але не спитав.