У 53 роки він залишився сам біля РАЦСу, але випадкова зустріч з іншою покинутою нареченою змінила весь день

Коли Дарину виписали, кухня Мирона на кілька вечорів перетворилася на штаб. На столі стояли горнятка без блюдець, блокнот, роздруківки, телефон Оксани, який не змовкав, і старий олівець, яким Мирон позначав потрібні прізвища.

Оксана взяла на себе публічну частину: скарги, колишніх знайомих Романа, чутки, розписки, жінок, які могли постраждати так само. Вона гортала папери з таким виразом, ніби вже бачила перед собою не людину, а схему.

— Типовий крикливий півень, — сказала вона, не відриваючись від роздруківок. — Роздувається, поки думає, що курник його. А тільки запахне димом — побіжить першим. Ми йому влаштуємо дим.

Мирон займався тим, що вмів найкраще: тихими зв’язками серед оцінювачів, скупників старих речей і майстрів. Йому треба було вийти на слід бабусиного піаніно. Роман вважав їх смішною перешкодою: вагітна жінка, її мовчазний столяр і сестра з місцевої газети. Він не розумів, що ця перешкода вже розбирає його життя по дошках, вишукуючи кожен підгнилий стик.

У вівторок Марії Василівні стало гірше, і її перевели в окрему палату під постійне спостереження. У четвер Мирон привіз до неї Дарину.

Палата була тісна, з вузьким вікном на лікарняний двір. Марія Василівна помітно схудла, але очі лишалися ясними, живими, ніби хвороба торкалася тіла, а не її впертої внутрішньої сили. Вона підвелася на подушках, побачила Дарину й перевела погляд на сина.

— Мирошо, ущипни мене. Або скажи, що я вже в іншому світі й там нарешті виконують бажання.

— Мамо, лежи спокійно.

— Спокійно мені шкідливо, я від спокою тут помираю швидше. Це справжня жінка? Ти її не вистругав у майстерні з доброго дуба?

— Справжня, — сказав Мирон.

— Тоді сідай ближче, доню. Дай подивитися. Він тебе не залякав? У підвалі не тримає? Не шантажує меблевими секретами? Якщо що — моргни. Я тут із процедурними медсестрами домовлюся, вони йому таку крапельницю поставлять, що він тиждень буде табурет від приліжкової тумбочки відрізняти за паспортом.

Дарина засміялася й сіла поруч, обережно взявши її суху гарячу руку.

— Не залякав. Валізу полагодив, кефір купив.

— Кефір! — Марія Василівна сплеснула вільною рукою. — Мироне, ти перевершив себе. Для нього кисломолочне — це вже майже серенада під балконом. Він мені якось яблук приніс, то я потім тиждень усім розповідала: син раптом проявив пристрасть.

— Мамо, може, не треба?

— Треба. Я тут лежу, мені розваг мало. Учора сусідка по палаті намагалася вставною щелепою відкрити пакет ряжанки. Або навпаки. У результаті ряжанка злетіла до стелі, санітарки вирішили, що труби прорвало. А я, між іншим, корисну пораду дала: плями від зеленки з халата аспірином виводяться. Таблетку розтовкти, краплю води — і терти. За такі знання мене тут поважають.

Дарина сміялася вже вільно, без колишньої скутості. Марія Василівна дивилася на неї з пильним теплом, а потім обличчя її пом’якшало.

— Скажу прямо, доню. Мій син зовні як броньований сейф: замків багато, ручки не знайдеш, код він сам забув. А всередині — скло. Тонке, дзвінке. Не відразу помітиш, але якщо помітиш — бережи.

— Домовилися, — тихо відповіла Дарина.

Мирон відвернувся до вікна, ніби там раптом сталося щось важливе.

Марія Василівна нахилилася до Дарины й зашепотіла змовницьким тоном:

— І ще. Він хропе тільки на лівому боці. Клади подушку справа — він перевернеться й замовкне. Я двадцять років перевіряла, метод науковий.

За тиждень вона пішла. Тихо, вночі. Мирон узяв на себе похорон, документи, дзвінки, всі неминучі справи, через які горе чомусь доводиться оформляти акуратно й за порядком. При людях він був зібраний, навіть надто. Лише вночі Дарина почула з його кімнати глухий, здавлений звук і відразу зрозуміла, що це.

Вона лежала до світанку, поклавши долоню на стіну, але не зайшла. Йому було потрібне право на цей біль без свідків.

Уранці Мирон вийшов на кухню, поставив турку на вогонь і спитав:

— Цукор?

— Без.

— Добре. Він усе одно скінчився.

Дарина усміхнулася. Мирон — ні. Зате чашку поставив перед нею обережно, двома руками, ніби передавав не каву, а щось крихке.

Після всіх церемоній нотаріус передав їм конверт. Усередині лежали лист, тонкий золотий перстень із гранатом і заповіт: будинок біля озера за містом Марія Василівна залишала їм обом у рівних частках.

— Вона здогадувалася? — спитала Дарина, тримаючи перстень на долоні.

Мирон прочитав листа, зупинився на одному рядку й поклав аркуш на стіл.

— Писала, що відразу зрозуміла: ми дуже поспішали. Але бачила, як я на тебе дивлюся, коли думаю, що ніхто не помічає. Їй цього вистачило.

— У тебе була дуже пильна мама.

— Вона двадцять років подушку справа підкладала. Практика велика.

Дарина приміряла перстень. Він сів так точно, ніби його справді чекали на її руці…