У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

Микола зняв шапку, ніби перед ним стояла не я, а пам’ять.

— Отже, не сплутав.

— Ви знали мого батька?

— Знав. Ми сусідами були. Він жив ось там.

Микола показав не на мою руїну, а через зарослу стежку, на сусідній будинок за високим парканом. Будинок був міцний, доглянутий: свіжий дах, чисті вікна, стіс дров під навісом, яблуня біля воріт. На ґанку висів ліхтар.

— Там? — перепитала я.

— Там. А цей будинок належав його двоюрідній сестрі. Потім пустував. Його кілька разів перепродавали за безцінь.

Я дивилася на сусідній будинок, і в мені повільно підіймалося дивне відчуття — навіть не надія, а тривожне впізнавання. Мені раптом згадався запах яблук, рипіння гойдалки, чоловічий сміх. Може, це була вигадка пам’яті. Може, я колись і справді була тут маленькою.

— Ходімо, — сказав Микола. — Ви змерзли.

Я хотіла відмовитися, але в цю мить із руїни за моєю спиною почувся різкий тріск. Зі стелі в кімнаті щось обсипалося. Я здригнулася, і Микола ступив ближче.

— Ночувати тут не можна. Дах мокрий, проводки, мабуть, немає. Піч не перевірена. Ходімо.

Він узяв мою валізу так просто, ніби ми були знайомі багато років. Я йшла поруч, відчуваючи приниження від власної безпорадності й водночас полегшення, що хтось несе цю важку річ замість мене.

У домі Миколи пахло дровами, сушеними травами й хлібом. У передпокої стояли акуратно вимиті чоботи, на стіні висіли ключі. У кімнаті було тепло. На столі — клейонка з синіми квітами, скляна цукорниця, чашка з ложкою. На підвіконні дрімав рудий кіт.

— Сідайте, — сказав Микола. — Зарядка он там.

Я підключила телефон і сіла на край стільця. Руки не знали, куди подітися. У домі чужого чоловіка, в день народження, з валізою і зруйнованим життям за спиною.

Микола поставив чайник, дістав із буфета хліб, сир, банку варення.

— Не треба, — сказала я. — Я не голодна.

— Це не їжа. Це щоб руки зайняти.

Він говорив мало, і від цього було легше. Я взяла чашку. Гарячий чай обпік язик, але я майже зраділа болю: він був простий, зрозумілий.

Телефон ожив за кілька хвилин. Посипалися повідомлення. Від Анни: «Мамо, вітаю! Подзвоню ввечері, люблю». Від сусідки Віри: «З днем народження, Маріє! Загляну завтра». Від банку — сповіщення про списання комуналки. Від Сергія нічого.

Я набрала Анну. Гудки тягнулися безкінечно.

— Мамо? — голос доньки був шумний, на тлі хтось говорив, бряжчав посуд. — З днем народження! Я якраз збиралася…

— Аню, — сказала я й зрозуміла, що зараз заплачу.

Вона миттю замовкла.

— Що сталося?