У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

Я намагалася пояснити спокійно. Не вийшло. Слова збивалися: село, будинок, документи, Сергій, поїхав. У якийсь момент я передала телефон Миколі, бо не могла більше говорити.

Він назвав село, описав дорогу, сказав, що я в нього, у безпеці. Анна слухала, потім я почула в слухавці її дихання — часте, уривчасте.

— Я виїжджаю, — сказала вона.

— Ніч скоро, — заперечив Микола. — Дорога погана.

— Я виїжджаю, — повторила донька таким голосом, що навіть він не став сперечатися.

Поки Анна їхала, Микола приніс старий альбом. Він поклав його на стіл обережно, як кладуть крихку річ.

— Я не знаю, чи варто зараз, — сказав він. — Але раз уже ви донька Івана…

Альбом був у коричневій обкладинці, кути потерті. На першій сторінці — молоді люди на тлі яблуні. Я відразу впізнала батька, хоч бачила його тільки на одній маминій фотографії, яку вона потім порвала під час сварки з бабусею. Високий, темноволосий, у сорочці із закачаними рукавами. Поруч жінка з маленькою дівчинкою на руках.

Я торкнулася знімка.

— Це я?

— Ви. Вам роки три було.

На фотографії дівчинка сміялася, тягнула руку до когось за кадром. Батько дивився на неї так, що в мене всередині щось болісно стиснулося.

— Мама казала, він нас покинув.

Микола довго мовчав.

— Я не знаю, що казала ваша мама. Іван шукав вас. Писав листи. Вони поверталися.

— Не може бути.

— Може. Я сам носив одного листа на пошту. Потім він поїхав по вас, повернувся сам. Після цього дуже здав.

Я відсунула альбом. Чай охолов. У грудях ворушилася стара образа, яку я носила все життя, і раптом виявилося, що вона могла бути збудована на брехні. Але сил думати про це не було. Біль від Сергія був свіжий, гарячий, він затуляв усе.

— Чому ви зберігаєте ці фотографії?

Микола подивився на свої долоні.

— Іван мені життя врятував не в красивому сенсі, а в найзвичайнішому. Я тоді пив, дім втрачав, дружина пішла. Він не відвернувся. Роботу дав, борг закрив, сидів зі мною ночами. Потім, коли захворів, попросив мене наглядати за домом. І за паперами.

— За якими паперами?

Микола не відповів одразу. Він встав, підійшов до старої шафи, дістав металеву коробку з-під печива. На кришці були вицвілі ягоди.

— Я думав, вони ніколи не знадобляться. Ви ж зникли.

Він відкрив коробку. Усередині лежали пожовклі конверти, кілька фотографій, складений аркуш із зошита і щільний документ у файлі.

— Іван залишив заповіт, — сказав Микола. — Будинок мав перейти вам. Не цей, сусідній. Мій будинок.

Я підвела очі.

— Ваш?