У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

— Гей, є хто живий? — пролунав чоловічий голос. Низький, хриплуватий.

Я вийшла в сіни, притискаючи до себе сумку.

Біля паркану стояв чоловік років шістдесяти п’яти, високий, худий, у старій темній куртці. Сиве волосся вибивалося з-під в’язаної шапки, в руці він тримав алюмінієве відро. Обличчя в нього було засмагле, з глибокими зморшками довкола очей.

— Ви хто? — спитала я, і голос прозвучав перелякано.

Він підняв долоню, ніби показував, що беззбройний.

— Микола. Ваш сусід. Через будинок. Побачив машину, подумав, може, нові господарі з’явилися.

— Господиня, — сказала я й сама здригнулася від цього слова.

Чоловік оглянув будинок, потім мене, валізу біля ґанку, святкову блузку, тонкі туфлі, в яких я вже натерла п’яту.

— Зрозуміло, — тихо сказав він, хоча нічого йому не могло бути зрозуміло. — Вас саму залишили?

Я хотіла відповісти гордо, що все гаразд, але губи здригнулися. Я відвернулася до стіни.

— Син привіз.

Микола помовчав.

— На день народження?

Я різко глянула на нього.

— Звідки ви знаєте?

Він кивнув на мою сумочку. З неї стирчав край листівки із золотими цифрами «63». Листівку подарувала Анна тиждень тому заздалегідь, бо в сам день збиралася працювати до вечора.

— Пробачте, — сказав сусід. — Не хотів лізти.

Я раптом відчула, що ще одне добре слово — і я розсиплюся на шматки просто перед чужою людиною. Тому заговорила різко:

— Мені треба до магазину. Подзвонити. Телефон сів.

— Магазин уже зачинений. Господиня поїхала, в неї онука захворіла. Але в мене зарядка є. І гарячий чай.

— Ні, дякую.

Він не образився. Просто подивився на мої руки. Вони тремтіли так сильно, що ключ дзенькав об кільце.

— Марія Іванівна, правильно?

Я похолола.

— Ви мене знаєте?

Микола поставив відро на землю. Вітер хитнув сухий полин біля паркану.

— Не відразу впізнав. А ім’я пам’ятаю. Ви раніше сюди приїздили. Дуже давно. Років сорок тому.

Я вчепилася пальцями в ремінець сумки.

— Я тут ніколи не була.

Він насупився.

— Може, плутаю. Але обличчя… очі такі самі. Ви донька Івана Мельника?

У мене перехопило подих.

Ім’я батька пролунало як удар із минулого. Іван Мельник. Мій батько, про якого вдома говорили мало й пошепки. Мама завжди твердила, що він покинув нас, поїхав, не захотів сім’ї. Я пам’ятала тільки його руки, що пахли деревом, і як він піднімав мене на плечі. Потім — порожнеча, мамині стиснуті губи, переїзди, заборона питати.

— Так, — сказала я. — Я його донька…