У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

— За документами він довго числився за Іваном. Після його смерті почалася плутанина. Родичі намагалися ділити, потім строки, суди… Я жив тут як сторож, потім оформив частину землі за давністю, але сам будинок… — Він потер лоба. — Складно все. Я не юрист. Але заповіт є. І листи є. Я беріг. Не знав, де ви.

Я дивилася на документ і нічого не розуміла. Надто багато всього навалилося одразу: син, будинок, батько, заповіт. Голова почала паморочитися.

— Чому ви не шукали?

— Шукав. За старою адресою вас не було. Прізвище у вас після шлюбу інше. Інтернетом я не володію. Та й хто я такий? Чужий сусід із чужими паперами.

У двері постукали так голосно, що кіт підскочив.

Анна влетіла в дім у розстебнутій куртці, з червоним від вітру обличчям. За нею увійшов її чоловік Павло, зазвичай спокійний, але зараз похмурий аж до білих губ.

— Мамо!

Донька обійняла мене, і я вперше за весь вечір заплакала. Не красиво, не тихо, а глухо, уткнувшись їй у плече, відчуваючи запах її шарфа, мокрого від туману.

— Я дурепа, Аню, — шепотіла я. — Я підписала. Я сама все підписала.

— Тихо, — вона гладила мене по спині. — Тихо. Розберемося.

— Він сказав, що втомився від мене.

Анна завмерла. Потім відсторонилася, подивилася мені в обличчя, і я побачила в її очах таку лють, що злякалася.

— Він пошкодує.

Павло поставив на підлогу пакет із ліками й термосом.

— Спершу маму завтра до лікаря. Тиск поміряти. Потім юрист.

— Квартира вже його, — сказала я. — Сергій сказав, документи підписані.

Павло глянув на Миколу.

— Документи бувають різні. І підписують їх теж по-різному.

Микола мовчки посунув коробку до Анни. Вона відкрила файл, прочитала перші рядки заповіту, насупилася.

— Це треба спеціалісту показати.

— У мене є знайома юристка, — сказав Павло. — Не близька, але грамотна. Завтра подзвоню.

Тієї ночі я спала на дивані в кімнаті Миколи. Вірніше, не спала. Лежала під важкою ватяною ковдрою й слухала, як за стіною тихо розмовляють Анна з Павлом. Микола влаштувався на розкладачці в кухні. Кіт кілька разів приходив до мене, ступав м’якими лапами по ковдрі й лягав біля ніг, ніби вважав своїм обов’язком утримувати мене на цьому світі.

У темряві я згадувала маленького Сергія. Як він захворів на запалення легень, і я сиділа біля його ліжка три доби, боячись заплющити очі. Як він уперше приніс мені зарплату й сказав: «Мамо, тепер я тобі допомагатиму». Як після смерті чоловіка він став жорсткішим, діловитішим, почав говорити: «Ти нічого не тямиш у паперах». Я сприймала це за турботу.

Вранці Анна зварила кашу. Я не хотіла їсти, але вона поставила тарілку й сіла навпроти.

— Хоч три ложки…