У день свого 80-річчя бабуся опинилася в будинку для літніх людей, та невдовзі онуки зрозуміли, що зарано списали її з рахунків

Галина Михайлівна лише знизала плечима. Мабуть, працівники побачили дату в документах і підказали. Про те, що це не просто день народження, а ювілей, онуки так і не задумалися.

Пізніше працівники пансіонату принесли їй чай, знайшли кілька цукерок, привітали всім відділенням. Від чужої доброти вона розплакалася дужче, ніж від рідної холодності. Це був не дім, звісно. Коридори тут здавалися довшими, ніж були насправді, двері глухо ляскали, а кроки чергової вночі чулися особливо виразно. Кімната пахла ліками й старою фарбою, ліжко рипіло, сусідка біля вікна всю ніч крутилася й бурмотіла, а інша намагалася говорити тихо, бо була певна: за нею стежать невидимі служби. Але там бодай хтось питав, чи не болить голова, чи не треба поправити подушку, чи не хочеться вийти в коридор.

Таких, як Галина Михайлівна, було багато. Одних привозили діти, інших — племінники, третіх — далекі родичі, яким терміново знадобилася кімната, частка або ціла квартира. Навідувалися до небагатьох. Переважно старі жили від сніданку до вечері, від процедури до прогулянки, а працівники, як могли, вигадували їм заняття, щоб дні не злипалися в одну безбарвну смугу.

Онуки тим часом облаштували своє життя по-новому.

Приблизно за місяць старший таки згадав про бабусю. Сам їхати не збирався: справи, зустрічі, ремонт, покупці, переїзди. Тож він набрав знайомого, Данила. Почав здалеку — спитав, як сім’я, як робота, що нового. Данило одразу зрозумів: просто так той не телефонує.

— Слухай, Даню, — нарешті перейшов до справи приятель, — ти ж ніби щотижня в той бік їздиш?

— Буває. А що?