У нотаріуса чоловік із коханкою сміялися з конверта, аж поки дружина не почала читати його вголос

Після цих слів тиша стала важкою. Марта сиділа з прочиненим ротом, не зводячи очей із Романа, ніби чекала, що він зараз розсміється, пояснить, що все це якась помилка, непорозуміння, безглузда стареча вигадка. Але Роман не сміявся. Він учепився в підлокітник так міцно, що пальці стали майже крейдяними. Лариса відчувала, як серце б’ється десь у горлі, але лист іще не був закінчений, і вона дочитала його до кінця.

«Прошу тебе, моя дівчинко, не віддавай ці гроші Романові. Навіть якщо він почне просити, принижуватися, обіцяти все виправити й повернутися. Він уже зробив вибір. Він віддав перевагу легкості, розвагам і молодому обличчю перед серцем, яке стільки років було йому вірне.

Живи для себе. Купи хороше житло, поїдь туди, куди давно хотіла, побач світ, який ти відкладала заради інших. Якщо зможеш, впусти у своє життя людину, яка берегтиме тебе. Ти ще молода, красива, і попереду в тебе не порожнеча, а час. Твій час. Ти заслужила щастя.

А Романові нехай вистачить того, що він отримав. Можливо, цього виявиться досить, щоб одного дня він зрозумів ціну любові, турботи й людської відданості.

Твоя мама, Надія Андріївна.

Так, саме мама. Бо донькою для мене була ти».

Лариса акуратно склала аркуші, намагаючись не зім’яти жодного краю. Перед нею лежав не просто лист — останній дотик людини, яка побачила її справжню, не зручну, не зобов’язану, не чужу. Роман сидів уже не переможцем, а людиною, в якої відібрали уявну корону. Вперше за довгі місяці вона побачила його розгубленим, порожнім, майже наляканим…