У новій квартирі кіт поводився дивно біля однієї стіни, і невдовзі стало ясно, що не просто так

А потім почалися дзвінки. Спершу Дмитро виходив говорити на сходовий майданчик. Потім ховав телефон екраном донизу. Потім перестав дивитися їй у вічі. І сьогодні, повернувшись із магазину, Марія знайшла в його куртці договір застави на свою машину — ту саму, на якій вона возила Соню до школи й підробляла доставкою документів для маленької юридичної контори.

Її підпис на договорі був схожий. Дуже схожий. Але Марія знала: вона нічого не підписувала.

У коридорі кіт раптом завив. Не нявкнув, не закричав — саме завив, протяжно й страшно, як старий, якому боляче.

Із кімнати визирнула Соня. Дев’ять років, худенька, у розтягнутій футболці, волосся сплутане після душу.

— Мамо, він знову? — дівчинка притискала до грудей плюшевого зайця. — Він боїться?

— Іди в кімнату, сонечко.

— Тату, не кричи на нього.

Дмитро відкрив рота, але не відповів. Тільки стиснув кулаки.

Кіт тим часом знову кинувся на стіну. Глухий удар. Ще один. Кігті шкребли по шпалерах, по гіпсу. Він шипів, відскакував, потім кидався знову, ніби щоразу сподівався пробити перепону власною старечою люттю.

— Усе, годі! — Дмитро схопив із кутка лом, яким напередодні підважував старий плінтус. — Зараз я йому покажу, що там нікого немає.

— Дімо, не треба! — Марія ступила вперед.

— Та треба! Треба вже хоч щось довести до кінця в цьому домі!

Він був не просто злий. Він був загнаний. І від того страшний. Обличчя сіре, губи тремтять, очі бігають. Марія зрозуміла це надто пізно.

Лом ударив у стіну з хрускотом.

Соня скрикнула. Кіт відскочив до вхідних дверей, але не втік. Він завмер, втягнув голову в плечі, а потім тихо, хрипко замуркотів — не лагідно, а ніби всередині в нього запрацював старий іржавий мотор.

Дмитро вдарив удруге. Гіпсокартон проломився. У повітря здійнявся білий пил. Посипалася крихта, відлетів шматок шпалер. За тонкою плитою виявився не бетон, як вони чекали, а порожнеча.

Марія відчула, як у неї по спині повільно поповз холод.

— Що там? — прошепотіла Соня.

Дмитро мовчки розширив дірку. Лом скреготнув по чомусь дерев’яному. Потім із темряви випала суха сіра ганчірка, скручена вузлом, і маленький бляшаний медальйон на потемнілому ланцюжку.

Кіт зробив крок уперед. Потім ще один. Обнюхав ганчірку й раптом тицьнувся в неї лобом.

Марія опустилася навколішки. Руки в неї тремтіли так, що вона не відразу змогла підняти згорток. Тканина була стара, пахла пилом, вогкістю і чимось аптечним. Усередині лежали чорний зошит у клейончастій обкладинці, пачка фотографій, старий кнопковий телефон без задньої кришки, кілька квитанцій, нотаріальна копія якогось документа й дитяча рожева шкарпетка.

Соня заплакала беззвучно. Просто стояла в дверях кімнати, притиснувши долоню до рота, і сльози котилися по щоках.

Дмитро зблід.

— Машо…