У новій квартирі кіт поводився дивно біля однієї стіни, і невдовзі стало ясно, що не просто так

— Не чіпай, — сказала вона.

Голос вийшов чужий. Рівний, крижаний.

На верхній фотографії була літня жінка в синьому халаті. Вона сиділа на тому самому підвіконні, де тепер любив лежати Барсик, і тримала на руках маленьку дівчинку років чотирьох. Дівчинка сміялася, показуючи щілинку між передніми зубами. Поруч на підлозі сидів рудий кіт, молодий, гладкий, з ясними очима.

На звороті тремтливим почерком було написано: «Лізоньці п’ять. Наша радість. Н. К.»

Марія перегорнула ще одну фотографію. Та сама дівчинка, трохи старша, з величезним бантом. Потім — жінка й дівчинка на кухні, за столом із пирогом. Потім — Барсик у картонній коробці.

— Яка Лізонька? — прошепотів Дмитро.

Марія не відповіла. Вона вже відкривала зошит.

Почерк був нерівний, місцями розпливчастий. Перші сторінки — списки ліків, тиск, дати прийому в лікаря. Потім короткі записи: «Оля приходила. Знову просить підписати довіреність. Не буду». «Сусідка Тетяна принесла суп. Барсик її не кусає». «Ліза питає, коли повернеться мама. Сказала — скоро. А сама не знаю, що казати».

Марія перегорнула далі. Рядки ставали тривожнішими.

«Оля сказала, що я не даю собі ради з дитиною. Кричала. Ліза сховалася у ванній. Барсик не випускав Олю з коридору».

«Прийшла жінка з опіки. Оля була лагідна, принесла торт. Після неї в мене зникли документи з верхньої шухляди».

«Якщо зі мною щось станеться, квартиру залишити Лізі. Усі папери в нотаріуса Черненка. Копію сховала там, де тільки Барсик знайде. Не можна Олі вірити».

Марія перестала дихати.

Дмитро нахилився над її плечем.

— Це що означає?

Вона повільно підвела очі.

— Це означає, що Ольга, можливо, продала нам квартиру, яка їй не належала.

Тиша стала такою щільною, що чути було, як у ванній капає вода. За стіною в сусідів хтось увімкнув телевізор, почувся сміх зі старого серіалу, і від цього звичайного побутового звуку Марії стало ще страшніше.

Дмитро опустився на табурет просто в коридорі. Лом випав із його руки й глухо стукнув по лінолеуму.

— Ні, — сказав він. — Ні. Документи перевіряли. Нотаріус був. Банк перевіряв.

— Банк перевіряв те, що йому дали.

— Машо, ні.

Він говорив це не їй. Собі. Стіні. Дірі, з якої пахло чужою бідою.

Марія обережно дістала зі згортка нотаріальну копію. Папір пожовк по краях, але печатка читалася. Заповіт. Громадянка Наталія Коваленко заповідає належну їй квартиру неповнолітній Єлизаветі Кравець, яка перебуває під її опікою, до досягнення повноліття. У разі неможливості виконання — призначити душоприказницею Тетяну Мельник, сусідку з квартири навпроти.

Марія прочитала це двічі. Потім ще раз.

— Тетяна Мельник, — тихо сказала вона.

Дмитро різко підвів голову.

— Це бабця навпроти? Яка весь час на нас дивиться?

— Не бабця. Сусідка.

Від першого дня ця сусідка з’являлася в дверях щоразу, коли Марія виходила на майданчик. Невисока, сива, з важкими набряклими ногами, вона спиралася на ціпок і мовчки дивилася на нову сім’ю так, ніби хотіла щось сказати, але щоразу передумувала. Одного разу спитала, чи залишили вони кота. Почувши «так», перехрестилася й пішла.

Тоді Марія подумала: дивна.

Тепер їй стало соромно.

Вона підвелася, але ноги підкосилися. Дмитро встиг схопити її за лікоть.

— Обережно.

Марія вирвала руку.

— Не чіпай мене.

Він відсахнувся, як від удару.

— Машо…