У новій квартирі кіт поводився дивно біля однієї стіни, і невдовзі стало ясно, що не просто так

— Ти підробив мій підпис.

— Я не хотів.

— Не хотів? — вона ледь не засміялася. — Ти не хотів, коли брав ручку? Не хотів, коли писав моє ім’я? Не хотів, коли віддавав договір чужим людям?

— Я думав, встигну закрити борг після продажу старої техніки, після авансу…

— Ти думав тільки про себе.

Дмитро заплющив очі. На вилицях у нього ходили жовна.

— Так. Мабуть.

Від цього зізнання їй не стало легше. Навпаки, біль став гострішим. Раніше можна було злитися на його виправдання, відбиватися від них, як від мух. А зараз перед нею стояла людина, яку вона любила десять років, батько її дитини, і визнавала, що зрадила.

Соня схлипнула.

Марія обернулася й побачила, що дівчинка все чула. Маленьке обличчя було біле, очі величезні.

— Сонечко…

— Тато обдурив? — спитала вона.

Дмитро встав, зробив крок до доньки.

— Соню, я…

— Не підходь.

Дівчинка сказала це тихо, але Дмитро зупинився.

Барсик тим часом заліз у дірку в стіні передніми лапами й намагався витягти щось іще. Він сопів, кашляв від пилу, але вперто шкріб.

Марія обережно відсунула його. У глибині, за дерев’яною рейкою, лежав маленький матерчатий мішечок. Усередині виявилися дві флешки, ключ на синьому брелоку й складений аркуш із номером телефону.

На аркуші було написано: «Таню, якщо не встигну — передай Лізі. Оля боїться записів».

У Марії похололи пальці.

У двері подзвонили.

Усі троє здригнулися. Дмитро машинально схопив лом. Соня відступила в кімнату. Кіт зашипів — тепер уже не на стіну, а на вхідні двері.

Дзвінок повторився. Довгий, наполегливий.

— Відчиняйте, я чую, що ви вдома! — пролунав за дверима жіночий голос.

Ольга.

Марія повільно повернулася до Дмитра.

— Ти їй дзвонив?

— Ні.

— Тоді звідки вона знає?

Вони дивилися одне на одного, і в цю мить задзвонив телефон Дмитра. На екрані висвітилося: «Ольга Савчук».