У новій квартирі кіт поводився дивно біля однієї стіни, і невдовзі стало ясно, що не просто так

Марія підняла з підлоги зошит, документи й телефон, сунула в пакет з-під хліба, зав’язала ручки. Руки більше не тремтіли. Страх не зник, але став іншим — зібраним, злим.

— Відчини, — сказала вона. — Але ланцюжок не знімай.

Дмитро подивився на неї. У його очах було стільки провини, що Марія відвернулася.

Він відчинив двері на ланцюжок.

Ольга стояла на майданчику у світлому пальті. Волосся гладко вкладене, губи нафарбовані, у руці телефон. За її спиною виднілися прочинені двері сусідки Тетяни Мельник.

— Що у вас відбувається? — Ольга спробувала зазирнути всередину. — Мені щойно подзвонили з керуючої, сказали, сусіди скаржаться.

— Хто саме? — спитала Марія.

Ольга перевела погляд на неї. Усмішка з’явилася відразу — тонка, натягнута.

— Маріє, ви зрозумійте, я продала вам квартиру в нормальному стані. Якщо ви почали самовільне перепланування…

— Ми знайшли заповіт Наталії Коваленко.

Усмішка зникла.

Це тривало лише секунду. Але Марія побачила. Ніби в Ольги під шкірою смикнулася нитка.

— Який ще заповіт? — надто швидко спитала вона.

— Той, де квартира залишена Єлизаветі Кравець.

Ольга подивилася на Дмитра.

— Ви розумієте, що каже ваша дружина? Це маячня. Тітка була хвора. У неї була стареча деменція. Вона могла писати що завгодно.

— Заповіт нотаріальний, — сказала Марія.

— Дайте подивитися.

— Ні.

— Маріє, не дурійте. Ви не юристка.

— Зате я працюю в юридичній конторі кур’єркою. І знаю, що оригінали незнайомим людям не віддають.

Ольга всміхнулася, але очі лишилися холодними.

— Ви купили квартиру законно. Вам зараз вигідно роздмухувати історію? Подумайте. Банк. Кредит. Дитина. Чоловік, наскільки я розумію, і так у боргах.

Дмитро сіпнувся.

Марія повільно видихнула.

— Звідки ви знаєте про борги чоловіка?

Ольга замовкла.

На майданчику рипнули двері. Тетяна Мельник вийшла зі своєї квартири, спираючись на ціпок. На ній був старий в’язаний жилет, волосся зібране в тонкий пучок. Обличчя сіре, стомлене, але погляд твердий.

— Від мене не знає, — сказала вона. — А я от давно чекала, коли в Наташиної стіни совість заворушиться.

Ольга різко обернулася.

— Тетяно Павлівно, ідіть додому.

— Пізно мені додому, — відповіла сусідка. — Я й так п’ять років удома мовчала. Досить.

П’ять років.

Марія стиснула пакет із документами.

Кіт протиснувся повз Дмитра до дверей, побачив Тетяну й несподівано жалібно нявкнув. Та опустилася до нього насилу, погладила по голові.

— Барсику, живий мій… Прости мене, дурну стару.

Ольга ступила назад.

— Ви всі збожеволіли. Я викликаю поліцію. Вони розберуться, хто тут стіну ламає і зводить наклеп.

— Викликайте, — сказала Марія. — Ми теж викличемо.

Телефон у її руці був слизький від поту, але вона набрала номер начальниці, Ірини Вікторівни, власниці тієї самої юридичної контори, де підробляла. Та відповіла не відразу, сонним роздратованим голосом:

— Маріє, якщо це щодо доставки, то завтра…

— Ірино Вікторівно, пробачте. У нас, здається, шахрайство з квартирою. Є заповіт, приховані документи й людина, яка продала житло, можливо, без права. Мені потрібна порада, що робити просто зараз, щоб не втратити докази.

На тому кінці запала пауза.

— Нічого нікому не віддавайте. Фотографуйте все на місці. Викликайте поліцію, але спокійно. Зніміть на відео дірку в стіні, пакет, свідків. І вранці — до мене. Чуєте? Нічого не підписуйте.

Марія ввімкнула гучний зв’язок, щоб Дмитро чув. Щоб Ольга чула теж.

Ольга зблідла ще дужче….