У новій квартирі кіт поводився дивно біля однієї стіни, і невдовзі стало ясно, що не просто так

— Ви пошкодуєте, — сказала вона. Уже без усмішки.

— Можливо, — відповіла Марія. — Але не сьогодні.

Поліція приїхала не швидко. За цей час Ольга встигла піти, повернутися з якимось чоловіком у шкіряній куртці, знову піти, подзвонити комусь на сходах і кілька разів назвати Марію «істеричною жінкою». Дмитро мовчав. Він сидів на кухні, закривши обличчя руками, поки Марія фотографувала стіну, зошит, документи, мішечок, старий телефон. Соня сиділа поруч із Барсиком на дивані й гладила його по кістлявій спині.

Тетяна Мельник розповіла уривками, важко дихаючи, що Наталія Коваленко була не рідною бабусею Лізи. Дівчинка доводилася онукою її давній подрузі, яка померла рано. Мати Лізи зникла з їхнього життя після лікування від залежності, батько був невідомий, і Наталія взяла дитину під опіку. Ольга, племінниця Наталії, спершу допомагала, приносила продукти, возила до лікарів. Потім почала вимагати оформити на неї довіреність.

— Наталю квартира їй спокою не давала, — казала Тетяна, стискаючи кухоль із водою. — Усе твердила: «Тітко, ти ж не вічна, а дитина чужа». А Наталя відповідала: «Чужих дітей не буває, якщо вони за руку тримаються, коли тобі зле».

Марія слухала, і клубок у горлі ставав дедалі важчим.

— А потім?

Тетяна заплющила очі.

— Потім Наталя захворіла. Серце. Тиск. То забувала каструлю на плиті, то могла вночі вийти по хліб. Ольга цим скористалася. Привела якихось спеціалістів, оформила, ніби Наталя не дає собі ради. Лізу забрали тимчасово до центру. Наталя плакала так, що в неї губи сині були. Я намагалася втрутитися, але в мене тоді син після аварії лежав, я між лікарнею й домом розривалася. А потім Наталя померла.

— А Ліза? — спитала Соня.

Тетяна подивилася на дівчинку й відвернулася.

— Сказали, що її забрали далекі родичі. Ольга сказала. Я повірила. А за місяць дізналася, що квартиру переоформили. Пішла до нотаріуса, але мені сказали: немає в мене прав запитувати. Я злякалася. Ольга прийшла ввечері й сказала, що якщо я лізтиму, вона доб’ється, щоб мене визнали недієздатною, а мого сина позбавили виплат. Я мовчала. П’ять років мовчала.

Вона заплакала. Тихо, по-старечому, без схлипів. Сльози просто текли по зморшках.

Марія сіла поруч.

— А ви знали про стіну?

— Наталя казала, що сховала копії. Але де — не сказала. Тільки сміялася: «Барсик розумніший за всіх нас». Я думала, марить.

Барсик підвів голову, ніби почув своє ім’я, і глухо замуркотів.

Коли приїхали працівники, квартира була схожа на місце після маленького вибуху: пил, уламки гіпсокартону, відкриті коробки, холодний чай, мокрі сліди від взуття біля дверей. Молодий дільничний спершу дивився втомлено й недовірливо, але після слова «заповіт» і відеодзвінка з Іриною Вікторівною став уважнішим. Документи описали, фотографії долучили, заяву прийняли. Старий телефон і флешки Марія віддавати не стала без протоколу, і Ірина Вікторівна телефоном жорстко наполягла, щоб усе вилучали офіційно.

Дмитро підписував пояснення мовчки. Ручка в його пальцях тремтіла.

Уночі вони майже не спали. Соня лягла біля Марії під бік, як маленька, хоча давно вже вважала себе дорослою. Барсик вмостився в ногах, уткнувшись носом у пакет, де лежала рожева дитяча шкарпетка. Дмитро залишився на кухні. Марія чула, як він кілька разів вставав, наливав воду, відчиняв вікно, зачиняв. Один раз тихо вилаявся. Один раз, здається, плакав.

Вранці він сказав:

— Я піду з тобою.

Марія застібала куртку Соні.

— Ні.

— Машо, будь ласка.

— Не зараз.

Він кивнув, ніби чекав саме цього.

— Я вчора казав правду. Я підробив підпис. Я сам сьогодні піду й напишу заяву.

Марія подивилася на нього. Усередині все стиснулося — від злості, жалю, втоми.

— Чому?

— Бо далі брехати вже нікуди.

— Запізно зрозумів.