У родині чоловіка вечеряли без мене щовечора, аж поки одного разу я не повернулася додому раніше, ніж зазвичай

Дмитро підвівся.

— Батькам треба допомагати. Вони старші.

— Допомагати можна тим, хто тебе поважає. Я три роки допомагала. Що отримала натомість? Твоя сестра просить сукню — їй купують. Я не можу купити пальто за п’ять тисяч, бо щомісяця віддаю гроші вам. І при цьому приходжу додому до порожнього столу. Чому мої гроші мають годувати людей, які мене за людину не вважають?

— Мама ж залишає їжу, — невпевнено сказав він.

— До вчорашнього дня — жодного разу. Дімо, скажи чесно. Хоч раз за три роки мені залишили гарячу вечерю? Один?

Він мовчав.

— Отож. Тому грошей більше не буде. В Ірини є зарплата — хай здає. У твоїх батьків пенсії. У тебе зарплата. Розберетеся.

— Ти стала іншою, — глухо сказав Дмитро. — Раніше ти такою не була.

— Так, — відповіла Світлана. — Я стала іншою. Бо нарешті прокинулася. Я думала: якщо буду терплячою, хорошою, зручною — ви мене полюбите. Але це був сон. Він закінчився.

Дмитро сів на ліжко й схопився за голову.

— Давай не будемо сваритися.

— По-друге, — продовжила Світлана, ніби не чула. — Наступного місяця я їду на навчання в інше місто. На пів місяця.

— На пів місяця? — Дмитро знову підвів голову. — Чому я дізнаюся останнім?

— Бо рішення стосується моєї роботи. Я кажу тобі зараз. Я поїду.

— А дім?

Світлана всміхнулася.

— А що дім? Без мене він завалиться? Твоя мама, сестра, батько й ти не зможете прожити два тижні без моєї допомоги?

Дмитро не відповів.

— От саме. Якщо ти не підтримуєш мій розвиток — так і скажи. Але я від шансу не відмовлюся.

Він дивився на неї з розгубленістю й страхом. Перед ним була вже не та жінка, яка мовчки їла засохлий рис. Та Світлана зникла.

— Я не проти, — нарешті видавив він. — Просто це раптово.