У свій день народження чоловік повідомив про розлучення й переказ грошей своїй матері, але дружина відреагувала зовсім не так, як вони очікували

Останні сім місяців Людмила Петрівна проїла невістці всю лисину своїми стогонами телефоном. Вона дзвонила стабільно раз на три дні, скаржилася на зношений кульшовий суглоб, плакала в слухавку, розповідала про страшенні болі, про те, що квоту чекати два роки, а платна операція коштує шалених грошей. Оксана, будучи людиною діла, сльозам не вірила, але проблему спробувала розв’язати.

Таких грошей у них у вільному доступі не було. Зате в Людмили Петрівни була доволі колоритна рідня в сусідній області — суворі люди від землі: старша сестра Ольга, яка тримала три теплиці й десяток свиней; брат Михайло — фермер, власник кількох тракторів, людина з характером ведмедя, що прокинувся в січні від лоскоту; і тітка Валентина, жінка із задатками партійної лідерки, здатна згуртувати навколо себе такий електорат, що позаздрили б навіть кандидати в президенти.

Оксана методично обдзвонювала їх кілька місяців.

Вона показувала довідки, які свекруха їй старанно пересилала, вмовляла, збирала кошти. Рідня скидалася важко, зі скрипом. Дядько Михайло продав частину врожаю наперед.

Тітка Оля витрусила всі свої схованки. Тітка Валентина оголосила благодійний збір у своєму селі. Оксана відкрила окремий ощадний рахунок у банку.

І от учора сума досягла потрібної позначки — мільйон триста тисяч. Саме сьогодні за святковим столом Оксана збиралася урочисто оголосити про це й переказати гроші на рахунок клініки. До того вона нічого не казала.

Чоловік останнім часом поводився дивно. Смикався, ховав телефон, постійно пропадав на якихось понаднормових. Оксана списувала це на нервозність напередодні її ювілею.

Думала, готує подарунок. — Сергійку, хлопчику мій, ти спину не надсадив? — Людмила Петрівна плюхнулася в крісло, картинно схопившись за стегно. — Ох, гріхи наші тяжкі! Як же кістку ломить! Оксано, принеси мені подушечку під поперек.

— Самі візьміть, вона поруч на стільці, — відповіла Оксана, прямуючи назад на кухню. — Мені качку треба з духовки діставати. — Свекруха невдоволено цокнула язиком, але щойно невістка зникла за поворотом коридору, жінка миттю підхопилася з крісла з прудкістю молодої сарни.

Схопила подушку й знову всілася, прибравши страдницький вигляд. Оксана бачила це у віддзеркаленні дзеркала шафи-купе, відзначила про себе, всміхнулася краєчком губ. — Суглоб, значить, ломить.

— Ну-ну. — На кухні кипіла робота. Аромат печених яблук, розмарину й часнику стояв такий, що навіть повітря можна було їсти ложкою.

Оксана нарізала сири, розкладала тарталетки. У кишені фартуха завібрував телефон. — Оксанко, здрастуй, — пролунав у слухавці рокітливий бас дядька Михайла.

Голос звучав так, ніби він говорив просто з кабіни працюючого комбайна, хоча на тлі виразно чувся шум дороги й сигнали машин. — Добрий день, дядьку Миш. — Я чого дзвоню? Гроші дійшли? Учора я останній транш переказав — сімдесят тисяч.

— Ох і скрипіла моя благовірна, мало з дому не вигнала з цими переказами. Ну, сестра ж, рідна кров. Дійшли, питаю?

— Дійшли. — Оксана відкрила застосунок банку на телефоні. Екран завантажився.

Вона очікувала побачити круглу суму на накопичувальному рахунку. Але замість мільйона трьохсот тисяч на екрані сиротливо бовталася сума — сто чотирнадцять. Оксана перестала дихати.

Палець кілька разів потягнув екран униз, оновлюючи сторінку. Цифри не змінювалися. Сто чотирнадцять…