У ватажка банди роками нічого ТАМ не виходило, аж поки не з’явилася бідна медсестра

Наступного ранку вони їхали прибережною дорогою вздовж озера. Низьке сіре небо майже зливалося з водою, біля берега вже затягнутою мутною крижаною кіркою. Вітер перекидав через асфальт тонкі снігові смуги, схожі на дим. Лідія не вмикала радіо. За сорок хвилин дороги вона вимовила лише три фрази, і кожна стосувалася погоди.

Кам’яний будинок виник за поворотом. Триповерхова споруда з крутим засніженим дахом стояла на високому пагорбі над водою. Половина вікон була зачинена зсередини дерев’яними віконницями. По обидва боки розташовувалися два флігелі, але гладкий сніг перед дверима показував, що туди давно ніхто не заходив. Під кожним рогом даху висіла маленька чорна камера, спрямована у двір. Жоден індикатор не блимав. Біля будинку стояли три однакові за кольором автомобілі; двигун одного працював, хоча салон був порожній.

Лідія провела Марину через бічні двері, потім холодним коридором і вгору службовими сходами. Дерев’яні поручні за довгі роки відполірували до блиску сотні долонь. Правила Лідія перелічувала без пауз, рівно й безсторонньо, наче оголошувала прибуття транспорту. Марині не можна було робити жодних нових записів про стан пацієнта: ані заводити медичну картку, ані користуватися блокнотом, ані лишати випадкові нотатки на клаптику паперу. Усе необхідне слід було тримати в пам’яті. Що далі вони відходили від входу, то виразніше Марина розуміла, що звичні лікарняні правила тут не діють. У клініці кожне призначення вимагало підпису; в цьому будинку навіть пам’ять медичного працівника вважалася безпечнішою за аркуш паперу.

У підвал спускатися заборонялося за будь-яких обставин, навіть якщо звідти треба було щось принести. Говорити без прямого запитання теж не рекомендувалося.

— Не тому, що господар важка людина, — уточнила Лідія. — Просто під цим дахом довше затримуються ті, хто менше розповідає.

Кімната Марини була в кінці коридору на другому поверсі. Вона поставила сумку біля вузького ліжка, і тоді Лідія ніби між іншим додала, що за останні півтора року звідси пішли чотири медсестри.

— Що він із ними зробив? — Марина різко обернулася.

Лідія стояла біля дверей і мовчала так довго, що запитання, здавалося, лишиться без відповіді.

— Не він. Це зробило місто. Між цими речами є різниця, і вам краще навчитися помічати її якомога раніше.

Того ж ранку Лідія привела Марину до невеликої кімнати поруч із читальнею й розчинила вбудовану шафу. Марина майже хвилину дивилася на полиці, не знаходячи слів. Перед нею була не звичайна домашня аптечка, а ретельно зібрана подоба маленького хірургічного відділення. Усе лежало рівними рядами й мало зрозумілі підписи: сильні внутрішньовенні антибіотики, дренажні набори, стерильна марля, трубки для крапельниць і три флакони препаратів, доступних лише ліцензованим лікарням.

На верхній полиці лежала скріплена степлером пачка аркушів. Офіційною картою пацієнта ці записи не були. Хтось по пам’яті, різними короткими фразами, намагався відновити перебіг хвороби. Марина прочитала все за п’ятнадцять хвилин і наприкінці зрозуміла, чому їй запропонували потрійну оплату. У рядках бракувало дат, звичних позначень і результатів досліджень, зате повторювалися ознаки одного й того самого ускладнення. Перед нею лежала неповна історія лікування, проведеного поза лікарнею без належних умов.

Третя куля увійшла у верхню праву частину спини Богдана Черненка й залишила норицю, яку не вдавалося остаточно закрити. Колись рану вже обробляла людина, яка явно знала свою справу, але не мала потрібного обладнання. Відтоді ушкодження то затягувалося, то відкривалося знову, причому стан змінювався разом із порою року. За останні чотирнадцять місяців температура двічі піднімалася настільки високо, що біля ліжка доводилося чергувати всю ніч. Обидва епізоди називалися в медицині одним коротким і моторошним словом.

Опівдні Марина увійшла до читальні з тацею інструментів. Богдан сидів за столом перед стосом паперів і навіть не глянув на неї. Кілька секунд вона чекала, потім заговорила першою:

— Ви повільно помираєте від ускладнення, з яким звичайна лікарня впоралася б за три дні.

Він перегорнув сторінку.

— Я знаю.

— Ні, не знаєте. Якби справді розуміли небезпеку, давно погодилися б на лікування.

Лише тоді Богдан підвів очі. Втома в його обличчі не скидалася на слід безсонної ночі; вона здавалася значно старшою й глибшою.

— Ви думаєте, мені це не спадало на думку? Уявіть: я лягаю на три дні в палату. На дверях висить номер, біля ліжка — табличка з прізвищем, персонал змінюється тричі на добу, коридором проходять два десятки людей. Скільки людей у місті вже в перший день точно знатимуть, де я перебуваю?

Марина промовчала.

— У лікарню я лягти можу, — вів далі він, знову опускаючи погляд до паперів. — Тільки живим звідти вже не вийду.

Після його пояснення кімната ніби стала ще тихішою. Марина вперше побачила, що відмова від лікарні була не безпечністю і не впертістю хворого, який нехтує порадами. Для Богдана безпечне лікування означало потребу довірити своє місцеперебування безлічі незнайомих людей. Медичне завдання від цього не ставало легшим, але тепер їй довелося враховувати небезпеку, про яку не було ні в одному підручнику…